Ярослав Іванович Ярош - Судний день

капшук з грішми, що лежав на столі. Його залишили люди пана Канівського, ніби викуп за дочку.

– Є звичай, що молодий на весіллі за наречену викуп має дати, от і пан Канівський дав… – сказав про себе старий. Він навіть не доторкнувся до грошей. Нараз Бондар дико крикнув – і щосили вдарив головою до стіни.

Він обм’як. Потічок крові скапував на підлогу.

Розділ 12
Медведівка

Ватаги конфедератів розросталися: пани бачили безкарність погромів, грабунків та вбивств, тож один за одним вступали до лав конфедерації. Православні по містах і селах також почали гуртуватися: одні для того, щоби дати опір, а інші ховалися у лісах, аби перечекати там лиху годину. Зріла гроза – так більше продовжуватися не могло…

Воронич засів у Медведівці. Він за рахунок місцевої та навколишньої шляхти поповнив свої сили немало. Тепер їх було біля двох тисяч – досить потужна сила, тому його люди взяли Медведівку під свій контроль.

Відразу ж регіментар зібрав у ратуші міських ктиторів і райців. Усе це були переважно старші мужчини, достойні люди міста. Він сидів у великому кріслі, людей поставив перед собою. Вони скупчилися, переговорили і виставили найстаршого, щоб говорив від імені всієї громади.

– Ми, пане ротмістре, дуже занепокоєні з того, що роблять ваші люди в місці. Міщани скаржаться, плачуть, бо жовніри і шляхта дуже утискають їх, кривдять. Просимо пана заступитися за людей.

Воронич махнув рукою.

– Зараз військовий час, а у війну населення повинно перетерпіти деякі незручності заради перемоги. Крім того я все знаю, що робиться в місті, і зібрав вас зовсім не для того, аби вислуховувати ваше скиглення.

Ктитори переглянулися. До них так нахабно ще не звертався ніхто.

– Мушу сказати, пане Вороновичу, що ми мали розмови і зі старостами, і з воєводами, і з губернаторами – і всі вони поставилися з повагою до нашого сивого волосся, до нашого чину. А пан… Ми вимагаємо, аби шляхта припинила збиткуватися над людьми. Маємо королівські листи і грамоти, і коли треба буде…

– Годі, бо, клянуся всіма перунами, накажу повідрубувати вам голови! – грубо крикнув шляхтич, обриваючи мову старого ктитора. – Як ви смієте так говорити до мене?! Король – зрадник! А ви? Розвели тут гайдамацтво, так що ті лотри нападають вже на шляхту! Куди ж ви дивилися, що допустили до такого? А може, це з вашої руки навколишні ліси аж кишать тією наволоччю?! Ви, схизмати, всі одним миром мазані!

Ктитори аж відступилися.

– Не маєш, пан, права так говорити. Ми господарювали у місті, за людей дбали, а до гайдамаків не маємо ніякого відношення, і кожен суд це доведе, – спокійно заперечив той самий дід.

Воронич спідлоба поглянув на нього.

– Я буду вашим суддею і, якщо треба, катом. Тому слухайте уважно мою мову: ви повинні довести свою відданість та лояльність до шляхти, яка стала на захист ойчизни проти зрадника-круля. Ви маєте прилюдно відректися від схизми і прийняти католицтво. Тоді я вам повірю. А тепер ідіть, подумайте, вас покличуть.

Два жовніри виперли людей із зали.

Регіментар втомлено заплющив очі, спробував відпочити.

Ктиторів привели до зали вдруге десь за годину. Воронович уже чув, що зі двору долинали десятки людських голосів, отже жителі Медведівки уже зібралися. Ктитори стояли вкупі, як і раніше. Попереду був той самий дід.

– Ну що надумали?

Трохи помнувшись, старший відповів:

– Наші, пане, діди, їхні діди, і дідів діди були віри благочестивої, і ми від православ’я не відречемося.

Воронич говорив спокійно: це був наказ шляхті та жовнірам, що також зібралися тут.

– Тоді здеріть з тих невірних схизматів живцем шкуру, а потім відрубайте голови. Шкури набийте соломою – поробіть опудала. Нехай всі побачать, якої долі зажили собі ці глупці.

Ктитори аж охнули. Чого-чого, а такого наказу вони не сподівалися. Старший дід легко зблід, але жоден м’яз на його лиці не здригнувся.

– Хочеш налякати нас, пане? Не вдасться, бо ми не легкодухі жінки. Мабуть, Господь нам так і призначив, щоб вмерти у муках за свою віру. Ну що ж, така наша доля, так нам написано. Але знай, пане, ти не переживеш нас надовго. Здохнеш у муках, як шолудивий пес.

– Смерть їм! – крикнув ротмістр. – Смерть!!!

Воронович сидів у кріслі нахмурившись. Ніхто в таку мить не наважувався його потурбувати. Лише лемент, що чувся з площі, неприємно різав вуха. Кричали жінки і малі діти. «Рятуйте, людоньки, убивають!» – раз у раз долинало знадвору. А всередині ратуші було тихо.

– Варта! – нараз крикнув регіментар. Вбіг вартовий. – Вели довудцям збиратися.

За короткий час у пана Вороновича позбиралися пани. Він їм оголосив про своє рішення.

– Завтра виступаємо в похід на Мотронинський монастир. Збирайте шляхту. Щоб кожен мав коня, зброю та багато мотузів. Будемо в’язати клятих монахів бородатих. Це вони сіють непокору в краї. Треба знищити це кубло.

– Та ми хоч і зараз готові, – мовив один