Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– То у вас це все серйозно?

– А як ти думав!

Цієї ночі Андрійчик все ж таки склепив повіки – але під ранок він провів Наталку додому і ще довго стояв біля її хати, чекаючи, коли ж погасне світло. А потім, підстрибуючи від радості, побіг додому.

Вже вклався в ліжко, та все не міг заснути, усе прокручував у голові цю їхню зустріч, пригадував Наталчине обличчя, що вона казала, обмірковував, чи сам не бовкнув чого дурного. Нарешті сон зборов, і він заснув із першими променями сонця.

Ту, яку любить, він убив би…

Марійка ніколи не була красунею. Така собі звичайна дівка. Але аж занадто несмілива, покірна й тиха. Боялась мами, а та не мала статків, то й не брали довго Марійку заміж.

Вона когось трохи там любила, хтось любив її – але до одруження діло не дійшло.

І аж у тридцять років нарешті зустрілися вони з Іваном. Він був із міста – із райцентру: нарешті Марійці повезло!

Спочатку їм зробили весілля – як для міста, не дуже й скромне: зібралось по двадцять душ із кожної сторони, у дворі накрили довгого стола, принесли лавку; щоб хоч трохи зекономити на гулянні, замість горілки давали брагу, а замість духової музики крутили патефон.

Перша ніч між Іваном та Марійкою була таки першою, але Іван того й не завважив – добре впився.

Зате як ішли молоді вранці після свого весілля на село до тещі, то саме тоді Іван дорогою спочатку несміливо, але почав у спину штовхати і скубти за волосся свою безвольну й занадто покірну жінку, а вона йому того першого разу змовчала, бо була без приданого і перестарок.

Другого дня Іван Марійку вже й побив: не вірив, що цнотлива. І як Марійка йому не божилася, як тільки не клялася, що «вчора ж все було!» – Іван їй не повірив.

– Ти що, Марійко, свята?! – кричав. – Ніколи не повірю, щоб до двадцяти п’яти років вбереглась!

Вона змовчала.

– А, то ти мовчиш? То, значить, правда?!

На третій день було те саме, іще й нове – Іван підбив Марійці око.

Четвертого дня вночі трохи подушив за шию.

На п’ятий затопив у обличчя кулаком.

Шостого – викручував руки і нагинав головою до підлоги.

Ще за тиждень – штовхав у груди і обзивав марою!

А потім – почав усе спочатку…

Першу дитину Марійка «нагуляла», це так для села виходило: бо жили молоді перший місяць після весілля нерозписані, і мати Марійки, нещаслива вдова Зойка, дуже боялася, що вже й не розпишуться ніколи.

Коли ж почула Марійка під серцем дитя, сказала про те чоловікові – і поїхали вони до його батьків похвалитися.

А там, у комунальній квартирі, – Марійка тільки очі витріщила: її молодий чоловік за столом випив нахильці аж три чарки горілки – і завівся зі своїм батьком битися! У кімнаті зчинилася страшна буча, крик і вереск…

Чоловіки між собою билися, а Марійчина свекруха, Рузя, вийшла у двір, сіла на лавочку біля під’їзду, заклала ногу на ногу, аж стало видно ніжно-блакитні краєчки теплих із начосом панталон, і спокійно закурила сигаретку, розбороняти чоловіка із сином вона не збиралась.

– Оце у нас, Марійко, аби ти знала, усе життя так, ти теж звикай, – коли Марійка вибігла надвір, сказала їй свекруха.

– Та вони там дуже б’ються! А якщо мій Іван уб’є свого тата?

– Не уб’є!

– Та я все ж таки піду…

– Воно тобі треба?

Але бійку було вже добре чути крізь відчинені вікна аж на вулиці.

– Ви мене не розумієте ні грама! – кричав Марійчин молодий чоловік у кімнаті до свого батька. – Ви мене все життя ні за що не мали! Ви все життя мене мучили!

– А щоб ти був не народився, відьмин ти син! – батько турнув кулаком сина в ніс.