Андре Мальро - Королівська дорога

біль від їхніх укусів видавався терпимим. Проте він також то наростав, то слабшав, посилюючи лихоманку, не даючи Перкенові торкатися до свого тіла, прирікши його на непосильну боротьбу із власним тілом. Здавалось, що, об’єднавшись, один і другий біль вкупі чатують на його кінець. Його здивував якийсь дивний звук. То пальці, які аж пашіли від укусів комах, конвульсивно вистукували по візкові, а він і не відчував цього. Все те в ньому, що думало про життя, розкладалося від високої температури, мов мертве тіло в могилі. Сильний струс знову виштовхнув його на поверхню життя. Перкен усвідомив зміст сказаних Клодом слів і те, що він іде на візку: безпорадний і настільки знесилений, що ледве відчув це нестерпно болюче пробудження, яке повертало його до життя, від якого хотів утекти і водночас хотів зостатися в ньому. «Треба чимось зайняти свою думку!» — подумав Перкен і спробував підвестися, щоб роздивитися новий вогонь, але, перш ніж він ворухнувся, десь далеко перед ним пролунав вибух. Із глухим стугонінням земля падала вниз. Жалібно завивали собаки меойців.

— Єдине, що треба серйозно брати до уваги, — це загін, Клоде. Поки залізниця не закінчена, його можна здолати. Всі комунікації розташовані вглибині. Треба тільки обійти їх, одрізати від головної станції, захопити зброю… Це не так важко… Аби лиш я добрався туди! Клята лихоманка… Коли я очуняю, я б хотів принаймні… Клоде!

— Я слухаю тебе.

— Я б хотів, щоб моя смерть принесла їм принаймні волю.

— Що це дасть тобі?

Перкен заплющив очі — жива людина неспроможна зрозуміти його.

— Біль не мучить тебе?

— Лише коли візок підкидає на вибоїнах. Але я надто знесилів, щоб відчувати його!.. Все ще попереду…

Перкен глянув на шпилі гір, потім повільно перевів погляд на пагорб, де вибухнув заряд. Аби втримати бінокль, він мусив спертися на край візка; голова його хиталася. Зрештою він прилаштувався.

— Зараз я не зможу навіть стріляти…

Там нагорі буйволи привозили шпали, які таїландці скидали на землю; повертаючись із точністю механізму, вони знову рушали назад, чим дуже нагадували ходу Грабо у своїй хижі. Кожна шпала, яка, ніби в іншому світі, падала без найменшого звуку, відлунювала в коліні Перкена. Цей шлях, який, мов таран, рухався в напрямку гір аж до небосхилу, проляже не лише по його сподіваннях, але й по його мертвому тілу, по його зотлілих очах та вухах. Усім своїм єством він чув, як гупають, падаючи, стовбури дерев, хоч звук і не долинав до нього. Водночас Перкен знав: у себе він би вилікувався, а так він невдовзі помре; всі його сподівання підуть прахом, і світ зачиниться, зв’язаний залізницею, мов полонений мотузкою; ніщо у світі вже ніколи не компенсує ні його колишніх, ні теперішніх страждань, бо бути людиною ще безглуздіше, ніж бути мертвим… Там, де були меойці, більшало величезних і вертикальних стовпів диму; вони, мов величезні фати, закривали небосхил. Пекельна полуденна спека і лихоманка, візок та опіки, гавкіт і шпали, які падали там вгорі, — все це перемішувалося з димовими фатами, з могутністю джунглів, навіть зі смертю — у тому нелюдському полоні, де для надії вже не було місця. Крім дзижчання москітів, чувся ще й собачий гавкіт, яким наповнилась уся долина. А джунглі — до самісінького крайобрію наповнювалися людськими криками, а він — в’язень, замкнений у людському світі, наче в підземеллі, з його погрозами, з його вогнями та з його безглуздістю. І поруч — осоружний Клод, який житиме і який вірив у життя так само, як і ті, хто вірив, що кат, який мордує тебе, теж людина. Він зостався один. Ще були з ним лихоманка, що проймала все тіло, та рука, яка слухняно лежала на стегні.

Вже декілька днів він бачив, як вона спокійно лежала собі так, окремо від нього. Вона розглядала його і супроводжувала його в ці нетрі, в які він заглибився з таким відчуттям, ніби пірнув у гарячу воду. На якусь мить він виринув на поверхню свідомості і пригадав, що при агонії пальці починають судомно стискатися. В цьому він не сумнівався. Під час утечі до світу, схожого на світ джунглів, його не покидало жахливе усвідомлення того, що рука все ж таки була при ньому: біла, приваблива, з пальцями, які стирчали з пухлої долоні, з пальцями, які вп’ялись у тканину штанів, вона, притягуючи погляд, нагадувала павука, що висів на своєму павутинні й водночас тримався лапами за тепле листя. Рука була перед ним у безформному світі, де він поряд з іншими борсався у в’язкій твані. Рука виглядала зовсім природно, але, мов око, жила своїм життям. То була смерть.

Клод дивився на Перкена. Завивання диких собак пасувало до цього змарнілого неголеного обличчя із заплющеними очима — довгий сон свідчив про наближення смерті. Єдина людина, яка любила своє власне єство і те, ким вона хотіла бути, а не лише спогади дитинства… Клод не наважувався доторкнутися до нього. Голова Перкена билася об край візка. Клод зняв свій шолом і підмостив його під неї. Перкен розплющив очі — і відразу на нього впало радісне небо. Над ним пропливали гілки, які тремтіли, мов повітря, мов остання його жінка. Він уже нічого не знав ні про людей, ні навіть про землю разом з її деревами та звірами — він сприймав лише цю білу яскраву височінь, цю трагічну радість, у якій він губився і яка помалу виповнювала глухе стугоніння серця.

Перкен чув тільки самого себе — ніби лише він один був спроможний примиритись із пеклом, яке виривало його душу з джунглів, ніби він один міг висловити відповідь своєї рани цьому клятому небові. «Мабуть, зараз я таки побавлюся із власною смертю…» — подумав він. Життя було тут, у тому сліпучому світлі, де губилася земля. ІНШЕ ж життя наповнювало його жили тупим болем. Вони, однак, зовсім не опиралися — незабаром серце перестане битися і так само безслідно зникне в нещадному поклику світла… Він не чув ні рук, ні тіла — лиш біль. Що означало слово