Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Я ненадовго. З моїм кволим зором та слухом увечері мене вмить злапають. А я вмирати не хочу. Не бійся, ми хутенько.

Леандро Рей закінчував обід. Він сидів за столом на чільному місці між доньками — одна ліворуч, друга праворуч, третя навпроти — і, побачивши друзів, запросив їх почастуватися. Відаль погодився випити кави, а Данте — нічого: від кави, мовляв, його мучитиме безсоння, а від алкоголю підвищиться кислотність.

— Джимі відпустили? — запитав Відаль.

— Так, — мовив Рей, — але зажди, я тобі все поясню. Приберіть зі столу і вийдіть, — владно звернувся він до дочок. — Нам треба поговорити по-чоловічому.

Доньки сердито зиркнули на нього, проте послухались.

— Щоб я здох! — захоплено мовив Данте, коли всі три жінки вийшли. — А мені здавалося, що тут у тебе вони верховодять.

— Колись так було, — відповів на це Рей, — але тепер вони і вгору глянути не сміють. Доста!

— Проте за нинішніх обставин, — похитав головою Данте, — чи не обачніше буде триматися, скажімо так, політики колабораціонізму?

Рей лише гарикнув, і Відаль квапливо повторив:

— То Джимі відпустили?

— Сьогодні вранці він повернувся додому.

— Ходімо до нього.

— Ні, я не піду. Не тепер.

— Чому?

— Та як тобі сказати… Є одна чутка — дуже, дуже бридка.

— Що такого він міг зробити, що ти не хочеш його провідати? Та й хіба не однаково? Джимі — наш друг.

— Аревало теж наш друг, — урочисто промовив Рей. — Чи то був ним.

— Що сталося?

— Начебто Джимі, щоб його відпустили, сказав, що Аревало крутить із неповнолітньою, і повідомив, де й коли, щоб можна було заскочити їх на гарячому. Тепер Джимі вдома, а Аревало — у лікарні Фернандеса. Отак-от.

— Звідки ти знаєш?

— Увечері, я вже хотів зачинятися, коли прийшов твій сусіда Фабер. А він розмовляв із Больйоло, а тому небіж переповів усе, ще й вельми докладно.

— І що було?

— Нічого. Прийшли вони пізно, я сказав, що хліба немає — самі сухарі.

— Я питаю, що було з Аревало?

— Він давно вже крутив із цією малою, — втрутився Данте.

— А я про все дізнаюся останнім, — розгублено зиркнув на нього Відаль. — То от чого він ходив такий чистий, ніби щойно від кравця. Навіть лупи не було.

— Зграя виродків дожидала його біля готелю «Ніло», — заходився розповідати Рей. — Малá побачила їх і в крик: «А я люблю дідків! А я люблю дідків!».

— Провокація, — розлючено сикнув Данте. — Ох, я би в неї цілу обойму пустив! Це вона в усьому винна.

— Хтозна, — заперечив Відаль.

— Данте, не мели дурниць. Нарешті ми почули про чесну дівчину, ладну вмерти за свої переконання, а ти гороїжишся.

— Знімаю перед нею капелюха, — визнав Відаль. — А що зробили з Аревало?

— Побили й кинули ледь живого. Ходімо до лікарні, спробуємо дізнатись, як він там.

— Мала ця — зрадниця, — буркнув Данте.

— У мене мало часу, — попередив Відаль. — Тому, якщо йти, то негайно.

Не встиг він промовити ці слова, як здався собі страшним боягузом. Адже для нього в цю мить важила тільки Неліда й зобов’язання перед нею, та як пояснити це друзям? Вони привітали б його, позаздрили б такій удачі, проте осудили б надміру серйозне ставлення до кохання і те, що жінку він ставить так само, як друга всього життя.

— А потім ви проведете мене додому, — заявив Данте. — Так мені буде краще. Бо за теперішніх часів самому тинятись вулицями не хочеться. Я вам серйозно кажу.

Жваво теревенячи, Відаль і Рей вийшли з пекарні й звернули ліворуч, на Сальґеро.

Данте дивився на них ображено, мов дитя, ладне от-от розплакатися, тоді підбіг до них, схопив за руку Рея й заскімлив:

— Чому ви не лишили мене вдома?

— Відчепися, — висмикнув руку Леандро, та потім уже спокійніше додав: — Ми йдемо до Аревало.