Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

з мушкетів. Та козаки продовжували палити з фальконетів і захоплених у Синопі гармат по ворожих суднах, буквально розстріляли галеру, що була в центрі, і та швидко пішла на дно.

Чайки ринулися в утворений у ворожому ладі пролом. Козаки прорвалися! Але галери розвернулися і вдарили з гармат чайкам услід. Ряди чайок поріділи. Але втрати, завдані туркам, теж був досить значні: одна галера пішла на дно, шість галер горіло, ще дві сильно кренилися на правий борт, і лише одна галера, розгорнувши вітрила, кинулася за козаками, вивергаючи з гармат смертоносні ядра.

— От настирні! — вигукнув Швайка.

Одна з чайок розвернулася.

— Чайка Андрія! — закричав Никодим і рвонув до борта.

— Никодиме, на стерно! — ревнув Швайка.

Водяник зціпив зуби і вчепився в стерно так, що аж кісточки на руках побіліли.

Чайка вдарила. Ядро поцілило в арсенал галери й пролунав страшний вибух. Галеру охопило полум’я, і Никодим полегшено зітхнув, але в цей момент вдарила носова гармати палаючої галери, і вибух перекинув чайку Андрія. Никодима як струмом вдарило: в пам’яті раптом спливло страшне пророцтво відьми.

— «…Від вогню по воді писана»! — вигукнув він. — Клята стара!

Гармата випалила вдруге, й Андрієву чайку рознесло на друзки.

Никодим зблід і весь затремтів, як осиковий лист. Серце його спершу ніби стислося й зупинилося, а потім вибухнуло й шалено забилося в грудях чи то від жаху, який пройняв водяника, чи то від раптової неясної надії…

Над водою показалася голова Андрія — здається, він тримався за уламок щогли. Раптом з клубів порохового диму, зовсім поруч з козаком, виникла та сама дивна жіноча постать, але зараз Никодим побачив її так виразно, що з жахом усвідомив, хто вона!

Білосніжна простора одежа прикривала струнку жіночу постать, маленькі босі ноги поволі ступали по воді у напрямку козака, який з останніх сил тримався за уламок. Руки жінка тримала на грудях, заховавши їх у широкі рукави. Просторий каптур, накинутий на голову, приховував обличчя, видно було тільки вузькі бліді губи, на яких ледь помітно грала холодна усмішка. Світло-русяве волосся неслухняним каскадом кучерів вибивалося з-під каптура.

Все це тривало лише мить. Водяник бачив, як козак, втрачаючи сили, почав відпускати щоглу.

— Далеко, чорт забирай! Надто далеко! — в розпачі вигукнув Бородавка і закрив лице руками.

— Ти теж це бачиш? — як у сні проговорив Никодим і сам ніби отямився від власних слів. Він труснув головою, але мара не зникла, жінка прямувала до Андрія.

— Тримайся, Сивий! — несамовито скрикнув водяник, стрибнув у воду і кулею понісся до пораненого товариша.

— От чортяка, — ледь чутно проказав Швайка і поплескав Бородавку по плечу. — Він встигне, Степане, ось побачиш. — І, зітхнувши, додав з неприхованою заздрістю: — Мені б такого побратима!

Водяник міряв воду з такою швидкістю, на яку звичайна людина була просто не здатна. Чхати на те, що можуть дізнатися, хто він! Аби лише не втратити з поля зору Андрія та страшну постать, що невпинно наближається до козака!

— Не візьмеш… не віддам… — шепотів Никодим, немов якесь заклинання, щосили працюючи руками.

Він уже був зовсім поруч, коли жінка зупинилася коло Андрія, потяглася руками до каптура і скинула його… Потім схилилась над козаком, і той відпустив щоглу.

— Ні-і-і! — ревнув водяник, вилетів з води, як вилітають дельфіни, і відразу стрімголов занурився у воду.

Андрій уже каменем ішов на дно, коли водяник схопив його за руку і потягнув догори.

— Не візьмеш, не зараз… — видихнув водяник, винирнувши і притиснувши непритомного товариша до себе.

Жінка враз спалахнула сліпучим світлом і зникла.

Никодим перехопив Андрія так, щоб його зручніше було тягти, і тільки зараз помітив, що у правому боці козака стримів чималий уламок якоїсь рейки.

— Нічого, козаче, тепер я тебе точно не віддам їй, — сказав він і поплив до берега.

Андрій опритомнів.

— Шабля… — ледве проказав козак. — Никодиме, шабля…

— Тримайся друже, — сказав водяник, і в його голосі забриніли нотки радості. — Буде тобі ще не одна шабля, аби тільки живий залишився…

І Никодим поплив до берега, до очеретів, а запорожці швидко пішли догори Дніпром.

А на воді догоряли галери, і густі клуби чорного диму застеляли собою сонце. Води лиману наповнили уламки суден і понівечені тіла загиблих. Деякі ще рухалися у воді, стікаючи кров’ю, а вцілілі запекло чіплялися за жалюгідні уламки могутніх галер і маневрених чайок. На березі металися турки: запорожці гордо ішли у них на очах і переслідувати їх не було кому…

5

Ніч опустилася на плавні. У густих очеретах Никодим змайстрував ложе й уклав на нього Андрія. Козак майже не приходив до тями, його лихоманило,