Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

По-перше, криза 1973 року в Чилі, як і криза 1965 року в Індонезії (про яку ми поговоримо в наступному розділі), була внутрішньою, на відміну від зовнішніх ударів у Японії 1853 року та у Фінляндії 1939-го. (Це не означає, що слід повністю відкидати роль зовнішнього тиску з боку США у чилійській кризі.) Як чилійська, так і індонезійська кризи виникли в результаті політичної поляризації, незгоди щодо глибоко вкорінених засадничих цінностей, а також готовності вбивати й бути вбитим, але не йти на компроміс.

По-друге, історія Чилі ілюструє проблему мирної еволюції та насильницької революції. В Німеччині 1848 року, а також під час насильства радикалів, яке розпочалося 1968 року, насильницька революція зазнала поразки, але мирній еволюції, що прийшла їй на зміну, вдалося досягти значної частини тих самих цілей. Австралійських змін, які почалися 1945 року, було досягнуто цілковито завдяки мирній еволюції, навіть без жодної спроби революційного насильства. На відміну від цього, кризи як у Чилі, так і в Індонезії, відповідно в 1973 та 1965 роках, завершилися насильницькими революціями, які на тривалий час привели до влади військові уряди. Але в обох країнах ці військові уряди було усунуто шляхом мирних протестів. Хоча успіх цих заходів не був гарантованим на час їх початку, за іншого варіанта розвитку подій спроба повалити Піночета або Сухарто шляхом насильницького повстання майже неминуче спровокувала б збройні сили на його жорстоке придушення. Але ні чилійські, ні індонезійські збройні сили не наважилися стріляти у великі натовпи беззбройних демонстрантів на вулицях. По-третє, подібно до Індонезії 1965 року та Німеччини 1933 року, але на відміну від Японії доби Мейдзі та Австралії після Другої світової, Чилі ілюструє роль видатного лідера: у випадку з Піночетом це був лідер виключно лихий (на мою думку). Чилійські друзі говорили мені, що зростання поляризації в Чилі наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років уможливило те, що подолання цієї поляризації здійснювалося в насильницький спосіб. Іще навіть до перевороту 11 вересня 1973 року насильство наростало протягом шести років. Що здивувало чилійців, як-от моїх друзів, які на вечірці у грудні 1973 року висловлювали переконання, що військовий уряд перебуватиме при владі не більше двох років, так це тривалість насильства. То був не просто короткочасний вибуховий сплеск убивств протягом днів чи тижнів безпосередньо після путчу; чилійців продовжувати вбивати й мучити багато років, а Піночет протримався при владі майже 17 років. Це стало несподіванкою не лише для простих чилійців, а й для тих, хто, здавалося б, могли передбачити поведінку Піночета: його партнерів по хунті, що мали змогу десятиліттями спостерігати за його військовою кар'єрою, та ЦРУ, частиною роботи якого є прогнозування того, що може статися в інших країнах. Деякі партнери Піночета по хунті були не менше за ЦРУ здивовані його нещадністю і прагненням триматися за владу, що суперечило традиціям усіх попередніх лідерів путчистів у чилійській історії. Історики й досі ламають голови над загадкою психології цього індивіда.

Остання тема, розкрита сучасною чилійською історією, стосується обмежень, які заважають реально розібратися з лиходійством минулого і усвідомити його причини. У травні 1945 року нацистська Німеччина зазнала повної військової поразки, багато її нацистських лідерів наклали на себе руки, а вся країна була окупована її ворогами. Після Другої світової війни в уряд Німеччини потрапило багато колишніх нацистів, однак вони не могли відкрито захищати скоєні нацистами злочини. З іншого боку, індонезійська армія вбила або організувала в 1965 році вбивства понад півмільйона своїх співвітчизників, однак індонезійський уряд, який стояв за цими жахіттями, залишився при владі та зберігає її за собою й донині. Тож не дивно, що навіть сьогодні, через більш як 50 років після того масового кровопролиття, індонезійці неохоче говорять про них.

Чилійський випадок міститься десь посередині. Військовий уряд Чилі, який давав накази щодо вбивств, мирно передав владу демократичному уряду. Але військовим лідерам ніхто не помстився, і вони зберегли за собою значний владний вплив. Спершу новий демократичний уряд Чилі не наважувався переслідувати військових злочинців у судовому порядку. Він і сьогодні робить це з великою обережністю. Чому з обережністю? Тому що армія може повернутися до старого. Тому що й досі багато чилійців підтримують Піночета. Тому що, на жаль, гасло «Чилі для всіх чилійців» позначає країну, в якій знайшлося місце для колишніх військових злочинців.

Насамкінець хочу зазначити, що багатьох американських читачів, занепокоєних зростанням політичної поляризації в сьогоднішніх Сполучених Штатах, ця розповідь про недавню історію Чилі може налякати. Попри сильні чилійські демократичні традиції, політична поляризація в цій країні та відмова від компромісу завершилися насильством і диктатурою, які багато чилійців не могли передбачити. Чи може подібне статися у Сполучених Штатах Америки?

Хтось одразу заперечить: «Звісно, ні! США надто відрізняються від Чилі. Американська армія ніколи не збунтується і не встановить диктатуру».

Так, Сполучені Штати дійсно багато в чому відрізняються від Чилі. Причому одні з цих відмінностей зменшують, а інші — збільшують ризик згортання демократії в країні. Якщо демократії в США дійсно прийде кінець, то це станеться не через повстання, очолене командувачами збройних сил, — для цього існують інші шляхи. Обговорення проблем, які стоять перед Сполученими Штатами, я продовжу в розділі 9.

-

Коли у 2003 році я повернувся до Чилі — вперше після того, як полишив цю країну 1967 року, то сходив до президентського палацу Альенде, що нині відкритий як туристичний об'єкт. Мені сказали, що вхід вільний і безкоштовний. Біля парадного входу стояв похмурий полісмен (карабінеро) з гвинтівкою. Він зайняв пост на ящику близько двох футів заввишки і тому бовванів наді мною. Непривітно поглянувши на мене згори вниз, чоловік запитав, що мені треба. Почувши, що я — турист, він пропустив мене всередину. А я мимоволі подумав: «Можливо, я, сам про те не здогадуючись, порушив якесь правило?» Потім мені спало на думку, що саме такий полісмен або військовий міг облити бензином Родріго Рохаса і спалити його! Я злякався і невдовзі пішов геть, добре затямивши, чому демократичний уряд Чилі не поспішає висовувати обвинувачення піночетівським садистам і вбивцям.

Розділ 5

Індонезія, народження нової країни

В готелі — Історія Індонезії — Колоніальна ера — Незалежність — Сукарно — Державний переворот — Масові вбивства — Сухарто — Спадщина Сухарто — Структура кризи — Повернення до Індонезії

Індонезія — четверта у світі країна за кількістю населення. Вона налічує близько 260 мільйонів