Алла Сєрова - Подвійне дно

очі старого. — Треба поїхати в спокійне місце і трохи подумати, що ми знаємо і що робити далі.

— Тоді ходімо.

Ми обережно виходимо з квартири, лишивши двері трохи прочиненими — аби Климковського швидше знайшли. А ми зараз хутенько вшиємося, бракувало тільки цікавих сусідів. Та зараз день, всі на роботі. Ну, майже всі, бо он хтось піднімається сходами. Добре, спробуємо якось замаскуватись. Ми вклякаємо в поцілунку, вдаючи закоханих. Рудий добряче це вміє, та я не ведусь, хай як сам собі хоче, в мене з цього приводу є власні думки.

До квартири підходить чоловік. На ньому темна куртка і джинси, він якийсь напружений. Я бачу тільки його спину, та це нічого не значить, бо його я впізнаю з тисячі інших. Ну, так, оце зустріч!

Він піднімає руку, аби натиснути на дзвінок, потім бачить прочинені двері — там справді не зачинено, красунчику, але краще не ходи. Та він заходить в квартиру. Що ж, така, мабуть, наша доля — слідкувати за тими, хто грабує трупи. Та зараз ми до квартири не підемо. Хай він там порпається, а ми прослідкуємо потім, куди він піде і що робитиме.

— Ти впізнав його?

— Так. Що він тут робить?

— Не знаю, та думаю, ми зараз дізнаємось.

Ми тихо сидимо на сходах. Ось він вийшов з квартири, ось спускається вниз. Ми й собі починаємо міряти сходи. Нічого, хлопче, ти від нас не втечеш. Може, ми тебе перехитруємо? Ми трохи почекаємо в під’їзді, а потім — назирці, за тобою.

Він виходить з під’їзду і йде вулицею. Ти що, любий, ходиш пішки? Мабуть, колісниця зламалась, розумію. Раптом з-за рогу, вереснувши гальмами, вилетіла машина. Якась жовта, дикий колір скаженого соняха. Гей, обережно!

Та вже пізно. Такий звук, наче горох розсипався, — це хтось без обличчя висунувся з вікна машини і поводить навколо чорним оком автомата. Наш поводир упав із розпанаханою грудною кліткою — тільки клапті полетіли. Мабуть, ще живий, та помре з хвилини на хвилину. А жовта машина вже зникла, тож ми біжимо до пораненого.

На мене дивляться сповнені болю очі Стася. Я нічого, нічого не можу вдіяти, життя витікає з нього, спливає на асфальт. Не треба, Стасю, не йди, в нас із тобою ще є справи.

— До Огієнка… подзвони, скажи… я не знайшов… він усе пояснить.

— Зараз буде «швидка». Рудий викликав.

— Не встигну…

— Встигнеш і виживеш. А я тобі потім всі зуби повириваю за ту паскудну гру, що ти затіяв зі мною. Гей, ти, чуєш? Не смій помирати! Не смій, сучий сину, чуєш?!

Він чіпляється за життя з останніх сил. Очі його темніють, рука стискає мою долоню і мені нараз здається, що поки я отак тримаю його, він житиме.

— Я тримаю тебе, не помирай, чуєш? Я потім навіть пересплю з тобою, тільки не помирай!

— Лізо…

— Мовчи, тобі не можна…

— Огієнко тобі все… пояснить.

У нього прострелено легені і він пускає криваві бульбашки, та мені здається, що він може вижити, в нього є шанс. Ось уже медики летять з носилками.

— На носилки, швидко!

Він тримає мою долоню і я не забираю її. Я знаю, іноді це допомагає. Тримається людина за когось — і тримається в ній життя. Візьми трохи мого, сучий ти сину, тільки не здихай отак, це… погана ідея.

Ось прийомний покій, знайома до болю картина. Його роздягають і везуть коридором, а я йду поруч. Лікарі — люди забобонні і теж знають, що іноді можна отак… тримати.

— Лізо…

— Мовчи, Стасику.

— Я… на порозі, пам’ятаєш? Пробач… мені за те…

— Вже пробачила. Та якщо помреш — не пробачу ніколи. Я… я не хочу без тебе, чуєш? Не помирай, тримайся.

Наче мої вмовляння щось важать… Наче смерть відступиться. Від Ірки ж не відступилась? То, може, хоч Стася лишить. Не можна отак — всіх забирати в мене.

— Лізо…

— Далі ми самі.

Молодий втомлений лікар розтискає мої пальці.

— Він…

— Може, виживе. Одразу привезли, є шанс. Здоровий організм.

Я йду назад довгим коридором з таким рідним лікарняним запахом. Я розумію, чому Рудий став саме хірургом. Та я сама б не зважилась, ні за які гроші, а вже за такий дріб’язок, що платять Рудому за його каторжну працю, — то й поготів.

— Як він?

— Поки що живий.

— Тоді їдьмо звідси, поки нас міліція не надибала.

Сутінки впали на місто, з ними з’явився й туман. Ліхтарі мляво жовтіють посеред сірої в’язкої мряки. Стась виживе, має вижити, якщо не помер одразу. Господи, як мені зараз хочеться їсти!

— Почекай у машині.

— Ти куди, Вадику?

— Не бійся. Просто ось «Мак-Дональдз», наберу якоїсь їжі. Ти ж голодна, як два вовки, і я небезпідставно побоююсь за своє життя.

— Тебе я не стану їсти нізащо, не хочу отруїтись.

Він іде до ресторану з яскравою літерою «М» на фасаді, а я дивлюсь, як навколо товпляться будинки, наливаються світлом вікна. Скрізь одне й те саме — люди за вікнами, так нас багато, а от домовлятись між собою ми не вміємо.

— Поїхали, тримай пакунки.

З пакунків смачно пахне, вони гарячі і приємно важкі. Саме те, що треба. Отак розгортаєш обгортку, а там чізбургер, такий рум’яний, з кетчупом, та ще як запити кока-колою…

— Лізо, припини медитацію, слиною вдавишся.

— А ти змовчати ніяк не міг!

— Та хіба можна змовчати, коли ти обіймаєш пакунки, як віднайдений скарб. Зараз приїдемо, помиємо руки… Ну, що, мені тебе вчити?

Він має рацію. На нас мільярди мікробів. От тільки їсти дуже хочеться.

14

— Припини.

Рудий дивиться на мене, як на тяжкохвору. Що таке? Я ж не б’юся в істериці, хоча й могла б, бо отут, посеред цього міста захлинається кров’ю Стась. Наш Стась. Та я мовчу, то чого Рудому треба?

— Ти їси вже четвертий чізбургер.

— А тобі шкода? Я голодна.

— Ти знервована, а шлунок у тебе завжди крайній. Досить запихатися. Я думаю, він житиме. Хоча, звичайно…

— Не треба їздити мені по вухах, я й сама все розумію.

— Тоді припини знущання над своїм шлунком. Ти не голодна.

Я відкладаю недоїдений чізбургер. Найбільше мені зараз хочеться… навіть не знаю… може, вийти надвір і бігти, бігти темними вулицями кудись у ніч, бігти до повної знемоги, бігти і не думати, ні про що не думати — ні про Стася, ні про той жах, посеред якого я чомусь опинилась. Чому?!

— Що робитимем?

— Гадаю, варто поговорити з тим типом, Огієнком. — Рудий прибирає зі