Такехіко Фукунага - Острів Смерті

Канае охопила тривога. „Чого це я сміюся з людини? На поїзд я начебто не запізнився. Але ж мені треба встигнути не лише туди”.

Підійшла його черга, і він прокричав у маленьке віконечко:

— Один до Хіросіми! З доплатою за швидкість.

Касирка діловито взяла з полички два квитки, підрахувала суму і сказала:

— Тисяча п'ятсот двадцять ієн.

Канае вийняв дві банкноти по тисячі ієн, взяв квитки із здачею і, в думці дякуючи старій Нісімото за грошову підмогу, попрямував до турнікета. Контролер проколов квитка і Канае заквапився підземним переходом до чотирнадцятої колії. Експрес „Кірісіма”, що мав відправлятися о дванадцятій тридцять п'ять до Кагосіми, стояв уже коло перону. Пасажирів було небагато. Настінний годинник показував дванадцяту годину двадцять п'ять хвилин.

Зазираючи у вагони, Канае просувався до кінця поїзда. По дорозі він натрапив на телефонну будку під кіоском. Треба було подзвонити головному. І Нісімото-сан… Але раптом він згадав, що в неї немає телефону. Як же тоді з нею зв'язатися? У дванадцятому вагоні до Сімоносекі було порожньо. Можна було не квапитися, все одно його не заповнять. Канае зробив поворот кругом і вернувся до кіоску. Вийняв десятиієнову монету і вказівним пальцем набрав номер видавництва. У слухавці клацнуло, і Канае заговорив:

— Алло! Видавництво „Роккон-сьобо”? Будь ласка, покличте головного редактора. Це я, Сома.

Випаливши все це одним духом, він почекав. Навіть тут, за кіоском, було холодно. Посвистував вітер.

— Алло! Це головний редактор?

— З вами говорить Сома.

— Сома-кун? Як там справи з Йосідою-саном? Уладнав? — долинув здалека роздратований голос Сімми.

— Правду кажучи, я не мав часу зайти до нього. Я зараз на токійському вокзалі…

— Що? Ти ще не був у Йосіди-сана? Але ж відтоді минуло вже дві години. Що ж ти досі робив?

Канае з усіх сил стискав слухавку задубілою рукою. Сімма завжди такий: коли щось не по ньому, скаженіє.

— Пробачте, але несподівано виникла велика проблема…

— Велика проблема?.. А ти не перебільшуєш? Та хіба справа з рукописом Йосіди-сана для нас дрібниця?

— Тут ідеться про життя чи смерть. Мотоко Моегі, якій доручено художнє оформлення книжки, начебто однією ногою на тому світі…

— Художнє оформлення? З ним можна почекати, поки рукопис не буде готовий. А що таке?.. Я не зрозумів… Ти про яке життя і смерть?..

Прикипівши очима до настінного годинника, Канае кричав у слухавку:

— Вона однією ногою на тому світі! Разом з подругою вчинила самогубство! Прийшла телеграма, що вони в критичному стані, і я їду зараз до Хіросіми!

— Куди?

— До Хіросіми! Пробачте. Про верстку я не забув, але вже часу нема…

— Пошли туди когось. Кажеш, що ти на токійському вокзалі?

Голос головного редактора чомусь полагіднішав.

— На пероні. Я вирішив поїхати експресом о дванадцятій тридцять п'ять.

— А наступного поїзда ти б не міг почекати? Тоді я послав би когось забрати в тебе верстки.

— На жаль, мушу сідати зараз. Бо навіть цим поїздом доберуся туди аж завтра вранці.

— Ага…

Голос на тому кінці лінії заглух. До відходу поїзда лишилося кілька хвилин. Припавши до мікрофона, Канае закричав:

— Алло!..

— Я оце думаю…

Зразу виднот що головний — це робот, якому байдуже до настрою співрозмовника. У таку хвилину найдоречніше було б покласти слухавку та й усе. Але ж тоді він лаятиме за те, що його дарма потурбували. І Канае, затиснувши під пахвою портфель з версткою, вирішив зачекати.

— Сома-кун!..— почулося здалеку.

— Слухаю.

— Я придумав. Ти кажеш, що негайно сідаєш на поїзд? Тоді у твоєму розпорядженні два дні — субота й неділя. Передати нам верстки ти не зможеш. Я навіть подумав, що ти міг би залишити їх у начальника вокзалу, та, не дай

боже, вони пропадуть, що тоді? Отже, ти береш їх із собою. В поїзді уважно прочитай їх. Згода?

— Згода.

— А в понеділок вертайся.— „Сімма вірний собі. Ніколи про роботу не забуває”,— зі злобою подумав про нього Канае. В ту хвилину стрілки настінного годинника показали дванадцяту тридцять п'ять, а дзвінок гучно сповістив про відхід поїзда.— Гаразд?

— Гаразд. Уже дзвонять.

— Ага…

На тому кінці телефонної лінії слухавку не поклали. Здавна привчений першим не переривати розмови, Канае й зараз, коли не було ні хвилини часу, боявся піти проти головного. Він відчував, як спітніла його рука.

— Сома-кун, ти мене слухаєш?

— Слухаю. А що таке?

— Гляди, будь обережним. Бажаю тобі удачі. Слухай, ти любиш Мотоко Моегі?

Дзвінок дзеленчав. Канае не знав, що відповісти

— Я…

Розмова урвалася. Канае поклав трубку. Перестав дзеленчати й дзвоник. Канае побіг до найближчого вагон і, розштовхавши проводжаючих, стрибнув на східці. В його вухах усе ще відлунював голос головного редактора. Всередині було тісно: одні пасажири стояли, інші — сиділи. І Канае перейшов у сусідній вагон. За його вікнами попливли перон і постаті людей, що махали руками. Пробиваючись крізь переповнені проходи й хапаючись раз у раз за спинки сидінь, він поволі просувався до кінця поїзда.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я не можу сказати, дивилась я досі на все своїми чи й о г о очима. Звісно, я боялася потрапити в й о г о лабети, а тому всім єством була завжди насторожі. Та попри мої зусилля, в о н о спочатку заволоділо моїм зором і помітно присилувало мене дивитися й о г о очима. Коли вночі, десь аж під ранок, я сиділа у кріслі в холодній майстерні і, відчувши на плечах пальто, підвела голову, то в їх очах не було й тіні душевних переживань. Поряд зі мною стояла мовчазна жінка. Здавалось, наче то зійшло з дзеркала моє власне зображення. „Твоє життя дійшло кінця. Минуло, як ніч. Відведений тобі час уже давно промайнув. Ти — мертва річ”,— проказала я в думці, звертаючись до цієї жінки. Вона стояла, нахиливши голову, наче наперед знала про свою приреченість. Моя душа вже знала, що за той короткий час, поки я спала, в о н о заволоділо мною. Тому я дивилася не своїми, а й о г о очима. І в них не було душевних переживань. Як і тоді, коли я водила пензлем по полотні.

„Що ви робите в таку пізню годину?” — спитала ця жінка ласкавим голосом, і завдяки цьому я впізнала в ній Ая-тян. Певно, в цю мить я вернула собі зір і вже не дивилася на світ й о г о очима. І мольберт, і баночки з фарбою, і ножик — усе це лише знаряддя, що несе із собою смерть: з його