Урсула К. Ле Гуїн - Техану

царицею та служницею тих сил. Може, саме тому й не боїшся своєї вихованки. Я не знаю і не берусь сказати, яка сила в ній дрімає. Але знаю напевне, що мені не до снаги братися за її науку, і Бучкові теж, та навіть всім ворожкам з чародіями, яких мені доводилось коли-небудь знати! Я щось тобі пораджу, пораджу цілком безкоштовно: стережися! Стережися її й того дня, коли вона віднайде свою міць! Оце й усе.

— Дякую тобі, шановна Плющихо, — відповіла Тенар так ввічливо, як могла б відповісти тільки Жриця Гробниць Атуану, і вийшла з теплої кімнатки під слабкий і кусючий передзимовий дощик.

Вона була зла на ворожку. Ніхто тобі тут не допоможе! Тенар знала, що сама не зробить тут нічого, вона розуміла це й без чужих порад, але біда полягала в тому, що й допомогти їй не було кому! Оґіона не стало, стара Слань на ділі вміла менше, ніж на словах; Плющиха, знай, застерігала, Бучок взагалі стояв осторонь, а Гед — єдина людина, здатна чим-небудь допомогти, — просто втік. Утік, як відшмаганий пес, і хоч би звісткою або словом відізвався до неї, та де там! Йому було не до Тенар чи Терру, він мов з писаною торбою носився зі своєю ганьбою. Гед жодного разу не згадав про неї, не спитав: як там вона? Його цікавила тільки сила — сила Тенар, його власна міць, і те, як він міг би скористатись ними, як можна було б їх збільшити. Наприклад, з'єднавши Каблучку воєдино, відновити Руну, звести на престол Короля. І коли сила покинула його, він все одно думав лише про неї: що він її втратив, що вона покинула його, вичерпалась, залишила його наодинці з самим собою, з ганьбою, з порожнечею.

"Ти помиляєшся", — заперечила Тенар Ґоя.

"Ні, я кажу правду! — відрізала їй Тенар. — А він хіба грав почесному?"

"Так, — відказувала Ґоя. — Чесно. Чи бодай намагався бути чесним".

"Що ж, — відказала Тенар, прямуючи додому крізь вітер і перші ріденькі краплі холодного дощу, — то нехай веде свою чесну гру з козами, яких пасе. А з мене буде".

— Мабуть, сьогодні проти ночі буде сніг, — сказав Сутяга, її працівник, зустрівши Тенар на дорозі, що вела понад кахедськими луками.

— Сніг о такій порі? Та ну, ще рано.

— Ну, сніг не сніг, а мороз точно вдарить.

І справді, коли зайшло сонце, земля взялася памороззю, і калюжі та жолоби водостоків, які звисали з дахів, враз затягнулись льодом. Принишк заледенілий очерет понад Кахедою. Здавалося, що й вітер замерз, не маючи можливості поворухнутись.

Прибравши стіл після вечері, Тенар і Терру сіли біля вогнища, яке було набагато приємніше, ніж у Плющихи, бо в ньому горіла стара яблуня, що була зрубана у саду минулої весни. Вони сукали пряжу і розмовляли.

— Розкажи мені легенду про котів-привидів, — попросила Терру хрипким голосом, щойно запустила прядку і стала тягнути шерстяну нитку з купи чорної шовковистої козячої шерсті.

— Її розказують улітку. — Терру покосилася на Тенар. — А коли зима, потрібно розповідати видатні легенди. Взимку ти вивчиш "Створення Еї", а коли настане літо, співатимеш його на Довгому Танці. Взимку ж ми вивчимо "Зимовий хорал" і "Подвиги юного Короля", і ти співатимеш їх на святі Сонцестояння, коли сонце повертає на північ і привертає весну.

— Я не можу співати, — прошепотіла дівчинка.

Тенар проворно й ритмічно рухала руками, змотуючи в клубок нитку, навалену безладною грудою.

— Співати можна не тільки голосом, — заперечила вона. — Співати може і душа. Як гарно не звучав би голос, а він — ніщо, якщо пісня не йде від душі. — Тенар розплутала останній відрізок нитки, котрий був суканий найпершим. — Терру, ти маєш силу, а сила без знання — страшна річ.

— Як ті створіння, котрих не цікавили знання, — сказала Терру. — Дикі тварюки. — Не зрозумівши, що вона каже, Тенар питально поглянула на дівчинку. — Ну, ті тварюки, що залишились на заході, — уточнила Терру.

— А, дракони з пісень тієї Жінки з Кемая. Так. Достоту. Ну, з якої пісні ми почнемо — про те, як з моря піднялись острови, чи як король Моред відбив навалу Чорних Кораблів?

— Острови, — прошепотіла Терру.

Тенар сподівалася, що вона вибере "Подвиги юного Короля", бо й Мореда вона уявляла собі через Лебанена. Але дівчинка зробила правильний вибір.

— Дуже добре, — похвалила Тенар. Вона знайшла очима великі Оґіонові Книги, підбадьоривши себе думкою, що якщо щось і забуде, то зможе знайти в них потрібне слово, глибоко вдихнула — і почала розповідь.

Поки настав час іти до ліжка, Терру вже вивчила, як Сеґой підняв з пучин Часів найперший з островів. Коли дівчинка вляглася, Тенар закутала її в ковдру, а замість колискової вони удвох із Терру неголосно повторила першу строфу пісні Створення.

Тенар перенесла на кухню маленьку олійну лампадку і почала наслухати цілковиту тишу. Весь світ застиг в обіймах морозу. На небі — жодної зірочки. Чорнота налягала на єдине кухонне віконце. По кам'яній долівці стелився холод.

Сон ще не йшов до Тенар, і вона обернулася до вогню. Слова великої пісні розбурхали її душу, та десь на дні душі ще вирували злоба і тривога, які заполонили її раніше, ще після розмови з Плющихою. Тенар узяла кочергу, аби розворушити ще не прогорілі дрова. Вона лупнула кочергою по поліну, і тут же десь у задній частині дому луною відгукнувся інший удар.

Тенар підвелась і завмерла, прислухаючись.

Аж тут знову щось вдарило чи гупнуло — неголосно, приглушено, і не в будинку, а знадвору. Часом не у вікно маслоробні?

Міцно стискаючи кочергу, Тенар прокралася у темні сіни і підступила до дверей, що виходили у льох. За ним починалась маслоробня. Будинок впирався у невеличкий пагорб, тому льох разом з маслоробнею притулився до нього, утворюючи щось схоже на підвал, хоча й був на одному рівні з усім будинком. Льох мав тільки провітрювальні лази, а маслоробня — двері та вікно, низьке, широке, таке саме, як і вікно в кухні, що виходило на двір. Стоячи біля дверей до льоху, Тенар почула шепіт чоловічих голосів і скреготання залізних предметів: це хтось підважував чи виламував вікно маслоробні.

Кремінь був дбайливим господарем. У його домі всі двері, крім дверей в одну кімнату, мали з обох боків засувки