Іван Якович Франко - Борислав смiється

знайдете, то приведiть його сюда за вухо!» Рiпники з оглушаючим криком кинулися на всi боки i по хвилi найшли надзiрця, почали з ним шарпатися i таки силою, справдi за вуха, притягли його до касiєра, розумiється, привели потовченого, подряпаного i з понадриваними вухами. I хоть кiлькох рiпникiв за те арештовано i заперто в громадськiм арештi, то прецiнь мiж рiпниками вiсть тота наробила великого голосу i шуму, а на жидiв кинула чималий пострах. Рiпники того самого-таки вечора величезною юрбою, пiд проводом братiв Басарабiв, пiшли до бориславського вiйта i випросили у нього на волю всiх арештованих, — i величезний смiх радостi пiшов помiж робiтниками. Пiснi i погрози загули по вулицях Борислава, увiльнених спроваджували вiд шинку до шинку i поїли, i по тисячу разiв допитували їх, як то вони провадили надзiрця за вуха до каси.

Поки гула п'яна радiсть по вулицях Борислава, в убогiй Матiєвiй хатинi сидiли побратими i радилися, що дiяти. Всi годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до дiла.

— Скликати збiр! Скликати збiр! — говорили всi.

I урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збiр усiх рiпникiв за Бориславом на толоцi. В недiлю по хвалi божiй мали там усi зiйтися на нараду.

Мов громова iскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, вiд ями до ями, вiд кошари до кошари, вiд нафтарнi до нафтарнi не чуване досi слово:

— В недiлю по хвалi божiй! На толоку коло Борислава! Нарада! нарада! нарада!

Нiхто не знав, що се буде за нарада, над чим будуть радити, хто скликає? Та й нiхто й не питався о то. Але всi почували, що се буде велика хвиля, що вiд неї много буде залежати, — i всi покладали великi, хоч i неяснi, ожидания на тоту хвилю. Нарада! Нарада! Нарада! Се слово, мов' чари якi, прояснювало вив'ялi збiдованi лиця, крiпило мозолистi руки, напростовувало здавна похиленi плечi. «Нарада! Наша нарада!» — неслося то голосно, то шепотом по всiх закутках, i тисячi серць з нетерплячкою билися, дожидаючи недiлi i наради.

З нетерплячкою ожидали її й нашi побратими, а особливо Бенедьо i Андрусь Басараб.

Х

Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землi, але з землi проти неба.

На широкiм болонню, на бориславськiй i банськiй толоцi, збиралися грiзнi хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi цiкавi на нову, досi не чувану появу; всi повнi надiї i якогось таємного страху; всi згiднi в роз'яреннi i ненавистi на своїх гнобителiв. З гамором або шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або iз середини Борислава плили-нвпливали вони. Чорнi, заропленi кахтани, лейбики, сiряки та гунi, такi ж сорочки, переперезанi то ременями, то шнурками, то ликом, блiдi, пожовклi та позеленiлi лиця, пошарпанi та заропленi шапки, капелюхи, жовнярськi «гольцмини», бойкiвськi повстянi крисанi та пiдгiрськi солом'яники — все те густою, брудною, сiрою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.

— Що ту довго радити? — гомонiли в однiй купi. — Ту рада одна: жиди свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд!

— Треба нам узятися докупи, не пiддаватися жидам! — викрикували в другiй купi.

— Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi.

Голод — велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима, i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.

— До ями кождого, хто над нами збиткуєся! — гомонiли в другiм кiнцi.

— Та що то з того, — угомонював старий Стасюра. — Раз, що хто верже другого до ями, той пiде гнити до кримiналу…

— Овва, ще хто знає, чи пiде, — сказав сумовито Матiй. — А от злодiй Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його забрав, i донинi ходить по свiтi та насмiваєся з хрещених людей!

— Е, то жид, то жид! — закричали деякi. — Жидовi все ввiйде. А най би хрещений чоловiк зробив щось подiбного, — ну-ну!

— А по-друге, — говорив далi Стасюра, — сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався; i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, — а прецiнь при тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!

— Правда, правда! — гомонiли рiпники.

— Та що то, — говорили другi, — на то вже, вiдай, нема ради.

— Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожду слабiсть зiлля є, треба тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би на наше горе не було лiку? Треба пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада, щоби о тiм поговорити. Адже ж знаєте: громада — великий чоловiк; де один своїм розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.

— Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, — говорили рiпники. — А час уже великий, бiда до костi догризає!

Такi i подiбнi розмови велися по всiх кiнцях i по всiх купках. Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм вiри в можнiсть полiпшення i поправи їх нужденного життя, змiцнювали їх надiю на громадський розум i громадську силу. А поки що все ще новi громади напливали i напливали. Сонечко стояло вже серед неба i пекло немилосердно, пiднiмаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.

— Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду — вже всi зiйшлися! — загомонiли робiтники з усiх бокiв.

— Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камiнь! — сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.

— Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, — гомонiли рiпники, обступаючи.

На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою великою громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку i позирався на всi сторони.

— Се що за оден? — закричали з усiх бокiв рiпники.

— От робучий чоловiк, муляр, — сказав Бенедьо.

— Ну, то говори, що маєш говорити!

— Я й небагато що маю говорити, — сказав Бенедьо, потроха осмiляючись. — Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без мене знає. Бiда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночi недосипляємо, вдень i вiдiтхнути не маємо коли, мозолi на руках набиваємо: старi ще не злiзли, а вже новi наросли, — i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко з'їш; а ми чи