Василь Олександрович Лисенко - Наказ лейтенанта Вершини

і замерзали в снігах. Скоро знову тікатимуть. Жаль, що ти нічого не знаєш про становище на фронті.

— Трохи знаю, — озвався Юрко, — читав я недавно газету «Нове українське слово», її в Києві видають, але та газета ще в квітні надрукована. Так у зведенні головної квартири фюрера повідомлялося про успішний наступ німецьких військ. І доктор Геббельс виступив з статтею про рішучий наступ німецької армії. Пілоти «Люфтваффе» здобули перевагу в повітряних боях під Воронежем. Успішно триває наступ німецьких частин на Волховському фронті.

Парашутист скривився, похитав головою:

— І тобі, Юрку, не соромно, що ти, як та папуга, повторюєш теревені фашистських пропагандистів? Ти ж славний хлопець. Фашисти заборонили тобі поїти мене, а ти не злякався — напоїв поранену та знесилену людину. Ти переміг страх і зробив те, що мусить зробити кожна чесна людина. Треба бути фашистом, щоб не дати пораненому води. Ти ж не такий! Ти ж наш, радянський, а починаєш скрекотати з чужого голосу. Не годиться так, хлопче. Ти ж, мабуть, комсомолець?

— Ні…— заперечливо похитав головою хлопець.

— Чому?

— Не встиг вступити, почалась війна.

— От бачиш, — пожвавішав парашутист, — не встиг вступити. А якби встиг? Як би ти тоді поводився? Кажеш, що твій батько на фронті. Може, він поліг смертю героя, до кінця захищав рідну землю, а його син став фашистським прислужником. Чи не так? Твій батько захищає тебе, а ти спокійно вимовляєш «головна квартира фюрера». Знайшов ти собі фюрера. І слухати соромно. Як ти так можеш, хлопче?

Слова про батька схвилювали Юрка. Він відчув, як його очі наповнилися слізьми, а в горлі підступно залоскотало. І поранений, його закривавлене обличчя, проникливі очі ніби розпливлися в сірому тумані.

Хлопець схопився з табуретки, підійшов до заґратованого вікна, задивився на кущі акації, намагаючись заспокоїтися. «Ні,— думав Юрко, — не годжуся я у розвідники, не з моїм характером братися за цю справу. Послухав десантника і розкис. Але він каже правду, нічого не випитує, не провокує, говорить так, як думає. Помилився, мабуть, Кравець. Це наш десант. Наші люди. І командир парашутистів наш. Тільки нічим я йому не можу допомогти… Бридко грати роль фашистського запроданця, хоча мушу її сьогодні зіграти до кінця…»

Сонце зайшло за хмару, в камері зразу посутеніло. Юрко витер очі. Він мусить триматися, поводитися як справжній фольксдойч.

На нарах зашаруділо. Юрко не повернувся, дивився в шибку. І раптом у ній, як у дзеркалі, побачив парашутиста; той, наче вуж, підняв голову, хитро посміхався. Здавалося, він зарегоче, радітиме, що довів свого довірливого співрозмовника до сліз. Кравець казав правду — не так розумом, як серцем, збагнув хлопець: цей білявий — запроданець, провокатор! Як був браконьєром, злодієм, злочинцем, так ним і лишився. Тільки тепер за паскудніше ремесло взявся.

Хоча білявий опустив голову на нари, але Юрко запам'ятав його лукаву посмішку. Отак зневажливо дивиться на свою жертву хижак, загнавши її в пастку. Тільки даремно радіє провокатор. Він гадає, що Юрко поїть його з власної волі, всупереч наказу фашистів. Нехай…

— Не хвилюйся, товаришу, — почувся заспокійливий голос білявого, — не треба соромитися сліз. Твої сльози святі, бо ти плачеш за своїм батьком, воїном, захисником рідної землі! Десь і за мною отак плачуть діти, чекають батька — і ніколи не дочекаються. Тільки за нами не треба плакати! Ми — солдати!

— Я не плачу, — відійшовши від вікна, відказав Юрко, — просто боляче стає, коли бачиш, як гинуть люди.

— Як прізвище твого батька? — запитав білявий.

— Береговий.

— Василь Іванович! Так я ж його добре знав. Не раз по чарці випивали. Я часто бував у вашому селі, ловив рибу, ходив на полювання. Він комірником працював у колгоспі. Порядна людина. Василь Іванович колись навіть ночував у мене в Києві, пригощав моїх діток медом. А тепер ти мене, спасибі, водою напоїв. Не журися, хлопче! Може, повернеться твій тато! Треба надіятися на краще. Я потрапив у Дарницький табір для військовополонених разом з своїм товаришем. Мене поклали на світанку в приміщення, де лежали померлі від ран та голоду, і вивезли на кладовище. Так я домовився з лікарями. Чудові люди, наші радянські лікарі, не думали про себе, а, як могли, рятували приречених на смерть.

Мій товариш побачив мене серед померлих, попрощався зі мною. У той же день прийшла в табір моя дружина, принесла передачу, — він і розповів їй, що я помер, що відвезли мене на кладовище.

Прийшла дружина додому, плаче, заходить у кімнату, а я дома! Вона знепритомніла від несподіванки…

Юрко мовчки слухав білявого, відводив очі, намагався не зустрічатися поглядом. «Клятий провокатор, — думав хлопець, — нема в тебе ні честі, ні совісті. Намагається отак підступно залізти в душу, випитати, підвести під загибель. Бач, розпитує, чи ти комсомолець? І навчає подалі тікати від фашистів. Застерігає, щоб не став зрадником, бо прийдуть наші — запитають».

До чого ж підлі та підступні люди! Що примусило цього білявого піти на службу до фашистів? Гроші, підлість, ненависть? Хоче ввійти в довіру, вивідати Юркові думки. Мабуть, Маєр вирішив перевірити свого «компаньйона», дізнатися, чим він дихає. Хай перевіряє! А що було б, якби він, Юрко, повірив цьому білявому? І хоча б єдиним словом дав зрозуміти, що зневажає і ненавидить фашистів? І подумати страшно про наслідки подібної розмови. Нікого б Маєр не пожалів, всіх би наказав розстріляти. І все це могло б трапитися через одне необережне слово. Спасибі Кравцеві, попередив та переконав! Даремно старається білявий, нічого йому Юрко не розповість зайвого і виду не подасть, що розгадав його наміри.

В'язень відчув зміну в Юрковому настрої, неспокійно засовався на нарах, допитливо зиркнув на хлопця, сказав довірливо:

— Ти наче образився на мене, чи, може, набридло сидіти в цій камері? Коли я щось не так сказав — не гнівайся. Я не хотів тебе образити. Але раджу тобі, як рідному синові, тримайся подалі від фашистів. Твоя дружба з окупантами добром не кінчиться.

Білявий підвівся, витягнув голову, поворушив нею, розправив м'язи, спитав:

— Котра зараз година?

— Не знаю. Вечоріє.

— Чи правда, що нас німці вішати надумали? Мені цей миршавий есесівець з пацючою пикою показував на мигах, мовляв, чекає на тебе зашморг, скоро на вірьовці теліпатимешся.

— Не знаю.

— Страшно все-таки вмирати. І не в бою, коли поряд з тобою друзі, товариші, а серед чужих, на шибениці! Та що вдієш? Потрапив наш десант прямо на засаду!.. Жаль, що ми не виконали завдання командування! Слухай, Юрку, — раптом пошепки заговорив білявий, — я знаю — мені нема звідси