Міхаель Андреас Гельмут Енде - Момо

сплигнула, сама незчувшись як. їй хотілося назад, на гамірні вулиці, де можна не боятися Сірих панів. Та враз вона згадала, що їй снилось, і спинилася.

Гурчання мотора помалу відлунало в темних вулицях, і стало тихо.

Момо раптом перехотілося ховатись. Вона тікала, щоб урятуватися. Увесь цей час вона думала тільки про себе, про свою самотність, про свій страх! А тим часом справжнє лихо спіткало не її, а її друзів. Якщо хтось і може їм допомогти, то це тільки вона. І якщо є бодай найменша можливість спонукати Сірих панів їх звільнити, то треба хоч спробувати зробити це!

Не встигла вона про це подумати, як зненацька відчула в собі дивну переміну. Страх і безнадія так заполонили її, що раптово перейшли в свою протилежність. Момо подолала їх. Тепер вона почувала себе такою мужньою, впевненою, що ніяка сила в світі була їй не страшна, чи, краще сказати, їй тепер було цілком байдуже про те, що з нею станеться.

Тепер вона хотіла зустрітися з Сірим паном. Хотіла будь-що-будь.

«Треба мерщій вернутися до старого амфітеатру»,- сказала вона собі,- може, ще не пізно, може, він там чекає на мене».

Та все це легше було сказати, ніж зробити. Вона не знала, де перебуває, і не мала ані найменшого уявлення, в який бік їй слід бігти. Та все ж таки вона побігла - навмання.

Вона бігла все далі й далі темними, мертвотно тихими вулицями. Не чула навіть власного тупоту, бо вона ж була боса. Щоразу, звертаючи на іншу вулицю, вона сподівалася побачити щось таке, що їй підкаже, кудою ж бігти далі, хоч якийсь знак, хоч щось знайоме. Та нічого такого не було. І нікого було спитати, бо єдина жива істота, яка їй стрілася,- худий, шолудивий собака, що грібся в купі сміття,- побачивши її, злякано втік.

А ось Момо опинилась на розлогому, спустілому майдані. Не на гарному майдані, з деревами й водограями, а просто на голій, порожній площині. Лише понад його краями проти нічного неба бовваніли темні обриси будинків.

Момо пішла через майдан. Коли вона дійшла до середини, десь поблизу вдарили дзиґарі. Вони вибили багато разів, мабуть, була вже північ. Якщо Сірий пан тепер чекає на неї в амфітеатрі, подумала Момо, то вона вже не зможе прийти вчасно. Він собі так і піде ні з чим. І можливість допомогти друзям для неї пропаде - може, назавжди.

Момо кусала собі пальці. Що їй тепер робити, що спроможна вона вдіяти? Вона не знаходила ради. - Я тут!- щосили гукнула вона в темінь. У неї не було надії, що Сірий пан почує її. Проте вона помилилася.

Ледве завмер останній удар дзиґарів, як по всіх вулицях, що виходили на той розлогий порожній майдан, розлилося слабеньке світло, що дедалі яснішало. І тоді Момо зрозуміла, що то світять фари безлічі автомобілів, які тепер поволі сунули з усіх кінців до середини майдану, де стояла вона. Хоч куди вона поверталася, звідусіль било на неї сліпуче світло, і вона затулила очі рукою. Отже, вони прийшли!

Вона, проте, не сподівалася, що зустріч буде така велелюдна. На мить уся її відвага зникла. А що Момо була оточена і не могла втекти, вона тільки якомога щільніше загорнулась у свою велику чоловічу куртку.

Та раптом вона згадала ті квіти й ті голоси, що зливались у величну музику, і враз відчула себе спокійною й дужою.

Тихо гурчали мотори, і машини під'їжджали ближче й ближче. Аж ось вони спинилися - бампер до бампера,- утворивши коло, осередком якого була Момо.

1 тоді Сірі пани вийшли з машин. Момо не бачила, скільки їх було, бо вони купчилися в темряві за фарами. Та вона відчувала, що на неї спрямовано багато поглядів - поглядів, у яких не було нічого приязного. І їй стало холодно.

Хтозна й скільки ніхто не озивався й словом - ні Момо, ні Сірі пани.

- То оце,- почула вона врешті попелясто-сірий голос,- оце й є те дівча Момо, що колись кинуло нам виклик? Погляньте ж на нього тепер, на це жалюгідне пискля!

По тих словах залунав якийсь чудернацький шелест,, що віддалено скидався на многоголосе хихотіння!

- Стережіться!- притишено озвався інший попелястий голос. - Ви ж знаєте, яка небезпечна може бути для нас ця мала. Марна річ пробувати ввести її в оману.

Момо прислухалася.

- Ну гаразд,- пролунав з темряви за фарами перший голос. - Спробуємо казати їй правду.

Знов запала довга тиша. Момо відчула, що Сірі пани бояться казати їй правду. Здавалося, це коштує їм страшних зусиль. Момо почула так немов багатоголосе кашляння.

Аж ось котрийсь знов озвався. Голос чувся зовсім з іншого краю, проте лунав так само попелясто.

- Отже, поговорімо відверто. Ти самотня, бідолашна дитино. Твої друзі тепер для тебе недосяжні. Нема в тебе нікого, з ким би ти могла збавляти час. Так ми запланували. Ти бачиш, які ми могутні. Марна річ противитися нам. Ці довгі самотні години,- що вони тепер для тебе? Прокляття, яке тебе задушить, тягар, який тебе розчавить, море, яке тебе поглине, мука, яка тебе спалить. Ти відмежована від усіх людей. Момо мовчки слухала.

- Колись,- вів далі той голос,- настане мить, що ти більше не витримаєш цього,- завтра, за тиждень чи за рік. Нам байдуже, ми просто почекаємо. Бо знаємо, що якоїсь хвилини ти прилізеш до нас і скажеш: «Я ладна на все, тільки зніміть з мене цей тягар!» Чи ти вже й тепер ладна на все? То тільки скажи.

Момо похитала головою.

- Ти не хочеш, щоб ми тобі допомогли?- запитав крижаний голос.

Хвиля холоду посунула на Момо звідусіль, але вона зціпила зуби і знов похитала головою.

- Вона знає, що таке час,- просичав ще якийсь голос.

- А це доказ, що вона справді була в Так Званого,- відповів перший. Потім голосно спитав:- Ти знаєш Майстра Гору?

Момо кивнула головою.

- Ти справді була в нього? Момо знов кивнула.

- То ти їх знаєш - Квіти-Години?

Момо втретє кивнула головою. О, як вона їх знала! Знов залягла тривала тиша. Коли котрийсь Сірий озвався, голос ішов з іншого краю.

- Ти любиш своїх друзів, правда ж? Момо кивнула головою.

- І ти б хотіла визволити їх з-під нашої влади? І знову Момо кивнула головою.

- Ти зможеш це зробити, якщо тільки схочеш.

Момо щільно закуталася в куртку, бо вся тремтіла з холоду.

- Це справді коштуватиме тобі якусь