Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

втрачають запал до оборони. їхня сила вся в майтках. Ваша швагрова — це такий тип баби, котра хоче, аби її взяли силою. Можете навіть дати по писку.

— Перед тим собі всмалю десять дека...

— І все зіпсуєте. Як дихнете на неї, то вона вирішить, що то не хіть вас опанувала, а горілка. Тоді вона буде боронитися до останку. І нізащо не піддасться. Раджу не тільки не пити, але й не наїдатися.

— Ага, то я маю її ґвалтувати натще?

— Звичайно. З повним животом таку важливу справу можете й завалити.

Він знову замислився, а я тішився, що мені вдалося його зворохобити, пробудити в ньому справжній азарт, розпалити пристрасть, тамовану стільки часу.

— А бігме, протру їй сажу! — потер долоні. — Жалітися не буде. Слухайте, а скажіть мені так, по правді, ви вже мою Лідку теє? —- Я всміхнувся. — Е-е, та що я питаю! — махнув рукою. — Ясно, що за пальчики вже давно не тримаєтесь. А мені не шкода. Бігме, не шкода.

Врешті з’явились жінки з полуничним тортом і кавою. Старий уже був добряче підпилий і грайливо скалив око на швагрову. Та копилила г-убу і, либонь, збиралася з думками, аби розродитися новою тирадою. Ліда сіла біля мене, і її рука лягла мені на коліно.

— Пане Юрку, — озвалася тета Роксоляна, — наш нарід багато терпів, хто тільки його не плюндрував, хто тільки не знущався... він то все пережив. І от тепер, коли можна про те все писати, ви пишете про... про... про той ваш...

— Прутень і розкішницю! — реготнув старий. — О-о, я пам’ятаю.

Гнівні очі обох сестер пронизали старого, і він опустив голову.

— Власне! — продовжила тета. — Ви пишете такі свинства, яких наша література ніколи не знала. І не тільки література. Наш нарід вихований у традиціях чистої любові. В його мові навіть не існує нецензурних слів.

— Гівно! — сказав старий.

— Ромку, перестань! — сполохано кудкудакнула пані Ми-рося.

— А чо’ перестань? — не здавався він. — Якщо це слово нецензурне, то мусите визнати, що воно таки є. А коли воно цензурне, то не бороніть мені його вживати.

— Я маю на увазі інші слова, — сказала тета.

Лідина рука гладила мені ногу.

— Є дуже багато важливих тем. Наприклад, голод... — нудила вона мене далі, нарізаючи полуничний торт, і полуниці чвиркали червоним соком, — .. .репресії... коли людей вночі витягали з теплих ліжок... (Лідина рука розщіпнула мені штани і витягла з теплого лігва прутня.) Наш народ не раз повставав проти гнобителів... (І мій прутень повстав під її пальцями, а тілом розлився жар.) Чому ви не пишете про наших героїв? (Мій прутень героїчно пульсував у Лідиній долоні, відчуваючи те саме, що відчуває курча, коли йому скручують шию.) Про вас говорять страшні речі... Я, звичайно, не вірю, але ж подумайте: про інших такого не кажуть!

Лідині пальчики бігали так спритно, що я почав уже закушувати вуста.

Пані Мирося поклала нам по кавалкові торта і налила каву. На хвильку Ліда залишила мого прутня, щоб надкусити торт і надпити кави.

— Ви впали в моїх очах...

Покинутий напризволяще прутень відразу ж опав. Та неможливо впасти в пальцях Ліди, і за хвилю вони, вимащені кремом, заковзали вгору і вниз, і прутень знову виструнчився.

— Ви свідомо себе протиставили суспільству. Я навіть чула, що вас хотіли відлучити від церкви.

— Від православної, — сказав я. — Але виявилося, що це неможливо, бо я греко-католик. А жаль...

— Не блюзнірте!

— Чому? Я поповнив би чудову компанію: Мазепа, Толстой, Джордано Бруно, Жанна д’Арк, Савонарола, Ян Гус...

Вона дивилась на мене так, мовби я щойно кинув їй у тарілку здохлу мишу, потім перевела погляд на свою сестру, і та врешті прорекла, карбуючи кожне слово:

— З такими поглядами ви ніколи не отримаєте нашої доньки.

Цієї миті мій прутень забився в конвульсіях, вистрілюючи живицю туди, куди його спрямувала Лідина рука: просто на коліна теті Роксоляні, яка сиділа навпроти мене. Бідоласі перехопило подих, і її вирячені очі повільно опустилися, щоб побачити це жахіття. Матуся нічого не помітила, вона дивилася на Ліду, яка, витягши руку з-під столу, з насолодою облизувала пальці.

— Лідуню! Та ж на столі лежать серветки!

— Ах, цей крем такий смачнющий! З вершками... Якраз такий я люблю.

Я тихенько затягнув замок на штанях і видихнув повітря. В голові грали скрипки і віолончелі. Перестрашені очі тети

Роксоляни врешті піднялися над столом, і вона, втупивши в нас свій звіріючий погляд, взяла зі столу серветку й витерла коліна. Пан Ромцьо лукаво мені підморгнув. Невже він щось помітив? Байдуже.

— Щось капнуло, Ляню? — спитала пані Мирося.

— Кава... — відказала тета, а на її напудрованих щоках розплився здоровий жіночий рум’янець.

— А давай, Юрцю, вріжемо, — сказав пан Ромцьо, наливаючи мені вино. — Шо ви слухаєте тих дурних бабів? Ви мені подобаєтесь. А знаєте чому? В здоровім тілі — здоровий бздух.

— Ромку! — прошипіла його жінка. — Чи ти здурів?

— Він вже і його нам зіпсував! — зойкнула тета. — За якихось чверть години, поки ми їх лишили на самоті, цей збо-ченець і його заразив! Це жахіття! З цим треба боротися, як

з інфекцією.

— Пані Роксоляно, — сказав я. — Я пропоную вам усамітнитися зі мною хвилин на п’ятнадцять. Адже ви така стійка — вам нічого боятися.

— О Господи! — захлинулася повітрям пані Мирося так, мовби наковталась метеликів.

Тета безгучно розкривала вуста, як риба на суходолі, а її обличчя поволі наливалося бурячковим соком. У повітрі зависла тиша. Вираз обличчя пані Миросі й обличчя тети Роксоляни був у повній гармонії, вони дивилися на мене так, мовби потрапили на демонстрацію вампірів і, оплативши квитки,