Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

Скріпс О'Нейл нерішуче стояв перед дверима перукарні. Усередині було людно — одних голили, других підстригали. Треті сиділи на високих стільцях попід стіною і курили, чекаючи своєї черги й милуючись розвішаними на стінах картинами або ж власними відображеннями в довгому дзеркалі. Чи не зайти туди і йому, Скріпсові? Зрештою у нього в кишені чотириста п'ятдесят доларів. Тож він може піти куди захоче. Він знову нерішуче заглянув у вікно. Видовище було принадне: чоловіче товариство, тепле приміщення, білі куртки перукарів, що вправно клацали ножицями або скісно проводили гострими лезами бритов по вкритих мильною піною щоках клієнтів. Вони добре знали своє діло, ті перукарі. І все ж це було не те, чого хотілося Скріпсові. Йому хотілося чогось іншого. Хотілося їсти. До того ж із ним була його пташина.

Скріпс О'Нейл повернувся й широким кроком попростував вулицею того мовчазного й холодного північного містечка. Праворуч тягся ряд плакучих беріз, і їхні голі віти, обтяжені снігом, гнулися до землі. Віддалік почулося невиразне дзеленчання бубонців. Певне, з нагоди різдва. На Півдні дітлахи пускали б вертушки й вигукували: «Різдвяний дар! Різдвяний дар!» Його батько походив з Півдня. Був солдатом повстанського війська. Тоді, в дні громадянської війни, генерал Шерман спалив їхній будинок під час свого походу до моря.

— Війна — це справжнє пекло, — сказав Шерман. — Але ж ви розумієте, місіс О'Нейл. Я мушу це зробити. — І він підніс сірника до старого будинку з білими колонами.

— Якби тут був генерал О'Нейл, — сказала Скріпсова мати своєю каліченою англійською мовою, — то ви, негіднику, ніколи не піднесли б сірника до цього будинку.

Старий будинок огорнувся димом. Вогонь повз угору по стінах. Білі колони зникли з очей за хмарою диму, що дедалі більшала. Скріпс міцно вчепився за материну грубу сукню.

Генерал Шерман знову сів на коня і низько вклонився.

— Місіс О'Нейл, — промовив він. Скріпсова мати завжди казала, що в його очах стояли сльози, хоч який він був клятий янкі. Той Шерман, казала вона, таки мав серце, але не слухав його. — Місіс О'Нейл, якби тут був генерал, ми побалакали б з ним як чоловік з чоловіком. На жаль, шановна пані, війна є війна, і я мушу спалити ваш будинок.

Він дав знак одному із своїх солдатів, той вибіг наперед і хлюпнув у вогонь відро гасу. Полум'я шугнуло вгору, і в тихому надвечірньому повітрі знявся високий стовп диму.

— Ну що ж, генерале Шерман, — зловтішно сказала Скріпсова мати. — Добре хоч те, що оцей димовий стовп попередить про ваше наближення інших вірних дочок конфедерації.

Шерман кивнув головою:

— Нам доводиться йти на цей ризик, шановна пані.

Він пришпорив коня й поскакав геть, і його довге біле волосся розвівалося на вітрі. Ні Скріпс, ні мати ніколи більше його не бачили… Дивно, що цей випадок пригадався йому саме тепер. Він звів очі. Просто перед ним була вивіска:

ЗАКУСОЧНА БРАУНА «НА ВСЯК СМАК»

Ось зараз він зайде і попоїсть. Це саме те, чого йому треба. Зайде і попоїсть. А вивіска яка: «На всяк смак»! О, ці власники великих закусочних мають голови на в'язах. Вони вміють принадити відвідувачів. Навіщо їм рекламні оголошення в «Сетердей івнінг пост». «На всяк смак» — оце штука!.. І він рушив до дверей.

Переступивши поріг закусочної, Скріпс О'Нейл обвів поглядом приміщення. Довгий прилавок. Годинник. Двері до кухні. Кілька столиків. Гірка булочок під скляною покришкою. На стінах таблички з написами, що пропонують відвідувачам різні страви. А втім, чи справді це закусочна Брауна?

— Зробіть ласку, — звернувся Скріпс до немолодої прдавальниці, що саме вийшла з кухні.— Скажіть мені: це закусочна Брауна?

— Так, сер, — відповіла подавальниця. — На всяк смак.

— Дякую, — мовив Скріпс і підсів до прилавка. — Принесіть, будь ласка, тушкованих бобів — мені й оцій моїй пташці.

Він розстебнув сорочку й пустив пташину на прилавок. Вона настовбурчила пір'я і стріпнулася. Тоді вимогливо дзьобнула пляшку з томатною підливою. Подавальниця простягла руку й погладила пташину.

— Яке миле пташеня! — мовила вона. — Даруйте… — Вона раптом схаменулася і трохи зніяковіла — То що ви замовили, сер?

— Боби, — сказав Скріпс. — Для мене і для пташини.

Подавальниця прочинила віконце до кухні. На мить Скріпс побачив тепле, виповнене парою приміщення з великими каструлями й казанами та ряд лискучих бляшанок на стінній полиці.

— Дві порції бобів! — діловито гукнула подавальниця у віконце. — Одна — для птаха.

— Вже на вогні! — озвався голос із кухні.

— Скільки ж це вашій пташині? — спитала подавальниця.

— Не знаю, — відказав Скріпс. — Я оце тільки ввечері її знайшов— як ішов залізницею з Манселони. Мене покинула дружина.

— Бідолашне маля, — мовила подавальниця. Вона капнула собі на палець томатної підливи, і пташина з вдячністю дзьобала її.

— Мене покинула дружина, — знову сказав Скріпс. — Ми пішли до залізниці випити. Ми завжди ходили туди вечорами й дивилися на поїзди. Я пишу оповідання. Одне надрукували в «Пості», а ще два — в «Дайєлі». Отой тип Менкен хоче прибрати мене до рук. Але я не такий дурень. Ні до чого мені та Polizei[38]. Чхав я на їхнє Katzenjammer[39].

Що це він верзе? Маячня якась. Ні, так не годиться. Треба взяти себе в руки…

— Скофілд Тейєр був моїм найліпшим приятелем, — провадив він далі.— Я закінчив Гарвардський університет. Єдине, чого я від них хочу, — це людського ставлення до мене й моєї пташини. Годі вже тієї Weltpolitik[40]. До дідька доктора Куліджа…

Думки його плутались. Він знав чому. То було запаморочення від голоду. Занадто далося йому взнаки гостре північне повітря.

— Слухайте, — мовив він. — Чи не принесли б ви мені вже хоч трохи тих бобів? Загалом я не люблю нікого підганяти й розумію, коли треба дати людині спокій.

Віконце відчинилось, і на ньому з'явилися дві паруючі тарілки з бобами: одна велика, друга маленька.

— Ось ваші боби, — мовила подавальниця.

Скріпс допався до великої тарілки. Окрім бобів там було трохи м'яса. Пташина весело дзьобала боби, щоразу задираючи голівку, щоб проковтнути.

— Це вона дякує богові за смачну їжу, — пояснила подавальниця.

— Атож, боби чудові,— погодився Скріпс.

Від з'їдених бобів у голові трохи прояснювалося. Що за дурниці він тут плів про отого Генрі Менкена? Чи й справді Менкен його переслідує? Це було б кепсько. Але ж у нього в кишені чотириста п'ятдесят доларів. А коли вони скінчаться, він завжди зуміє покласти край усьому. Якщо вони й заженуть його в глухий кут, то матимуть неабиякий клопіт. Він не з тих, що здаються живцем. Нехай