Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

Капелюх був завеликий і наліз йому на самі очі, як і минулого разу. Гаррі дивився на чорну підкладку капелюха й чекав. Аж ось у його вусі пролунав тихенький голосочок:

- Щось тебе мучить, Гаррі Поттере?

- Е-е, так, - пробурмотів Гаррі. - Е-е... пере-прошую, що турбую, я хотів запитати...

- Тебе цікавить, чи я правильно вибрав гуртожиток для тебе, - здогадався кмітливий капелюх. - Так, з тобою було досить важко. Але я й далі вважаю, - серце Гаррі підскочило, - що ти багато чого досяг би в Слизерині.

У Гаррі всередині наче все обірвалося. Він ухопився за вершок капелюха і стягнув його. Капелюх, брудний і вицвілий, повис у нього в руці. Гаррі поклав його назад на поличку, відчуваючи, що його нудить.

- Ти помиляєшся, - голосно сказав він мовчазному капелюхові. Той не ворухнувся. Гаррі позадкував, не відриваючи від нього погляду. Раптом його змусив обернутися дивний здавлений звук за спиною.

Виявляється, він був не сам. На позолоченому сідалі біля дверей сидів старезний птах, який нагадував напівобскубаного індика. Гаррі подивився на нього, а птах похмуро зиркнув у відповідь і знову видушив із себе той самий звук. Гаррі здалося, що птах має дуже хворобливий вигляд. Його очі потьмяніли, а з хвоста, просто в Гаррі на очах, випало кілька пір'їн.

І тільки-но Гаррі подумав, що йому бракує лише смерті цього Дамблдорового птаха, і то саме тепер, коли він опинився з ним наодинці, як птах зненацька спалахнув вогнем.

Гаррі перелякано зойкнув і відступив до столу. Він гарячково почав шукати бодай склянку з водою, але не знайшов нічого. Птах тим часом перетворився на вогняну кулю, голосно скрикнув, і наступної миті від нього не лишилося нічого, окрім жменьки попелу, що курився на підлозі.

Відчинилися двері до кабінету, і зайшов Дамбл-дор з дуже похмурим виглядом.

- Пане професоре, - мало не задихнувся Гаррі, - ваш птах! Я нічого не міг зробити, він просто згорів!

На Гаррін подив, Дамблдор усміхнувся.

- Давно пора, - сказав він. - Він уже кілька днів насилу дихав, і я казав йому, що час починати.

Його розвеселило приголомшене обличчя Гаррі.

- Фоукс - це фенікс, Гаррі. Фенікси спалахують, коли їм пора вмирати, а потім відроджуються з попелу. Он подивися.

Гаррі глянув і побачив, як крихітне й зморщене новонароджене пташеня вистромило з попелу голівку. Воно було не менш бридке, ніж старий птах.

- Шкода, що ти побачив його в день спалення, - пожалкував Дамблдор, сідаючи за свій письмовий стіл. - Переважно він дуже гарний і має розкішне червоно-золоте пір'я. Дивовижні істоти, ті фенікси. Можуть тягати неймовірно важкі вантажі, їхні сльози мають лікувальні властивості, а ще вони надзвичайно вірні птахи.

Приголомшений тим, як згорів фенікс, Гаррі навіть забув, чого він тут опинився, але миттю все пригадав, коли Дамблдор умостився за своїм столом у кріслі з високою спинкою і вп'явся в Гаррі пронизливим ясно-блакитним поглядом.

Але, перше ніж Дамблдор устиг вимовити бодай слово, двері його кабінету зі страшенним грюкотом відчинилися, і туди увірвався Геґрід із божевільним виразом очей, з вушанкою, що ледь трималася його кошлатого чорного волосся, і з мертвим півнем, що й далі погойдувався в його руці.

- То був не Гаррі, пане професоре Дамблдоре! - відразу заявив Геґрід. - Я си розмовляв з ним за кілька секунд до того, як знайшли того хлопаку, він би не мав часу, пане...

Дамблдор намагався щось сказати, але Геґрід не зупинявся, збуджено розмахуючи півнем, від чого скрізь розліталося пір'я.

- То не міг бути він! Якщо треба, я готовий присягнути в Міністерстві магії!

- Геґріде, я...

- Ви не на того си подумали, пане, я знаю, що Гаррі ніколи...

- Геґріде! - голосно перебив його Дамблдор. - Я не думаю, що Гаррі нападав на тих людей.

- Ух! - зітхнув Геґрід, і півень знову повис нерухомо. - Файно. То я зачекаю там, пане директоре.

І присоромлено пошкандибав геть.

- То ви не думаєте, що це був я, пане професоре? - перепитав з надією Гаррі, поки Дамблдор змітав зі столу півняче пір'я.

- Ні, Гаррі, не думаю, - відповів Дамблдор, хоча його обличчя знову спохмурніло. - Але я однаково хочу поговорити з тобою.

Гаррі нервово чекав, поки Дамблдор дивився на нього, склавши докупи кінчики своїх довгих пальців.

- Хочу запитати, Гаррі, чи не бажав би ти розповісти мені що-небудь? - сказав він лагідно. - Що завгодно.

Гаррі не знав, що й казати. Подумав про Мелфоя, Що верещав: «Бруднокровці, тепер ваша черга!», про багатозільну настійку, що булькотіла десь у туалеті Плаксивої Мірти. Потім подумав про безтілесний голос, який він чув уже двічі, і пригадав Ронові слова: «Чути голоси, які ніхто інший не чує, - то погана ознака, навіть у світі чаклунів». Подумав і про те, які дурниці поширюють про нього, і про свій жах, що він може бути якось пов'язаний із Салазаром Слизерином...

- Ні, - відповів Гаррі, - нічого, пане професоре.

*

Подвійний напад на Джастіна і Майже-Безголового Ніка перетворив загальну нервозність, яка панувала доти, на справжню паніку. Цікаво, що всіх найбільше стурбувала доля Майже-Безголового Ніка. Як можна було вплинути на привида, запитували всі одне одного; яка жахлива сила могла заподіяти шкоду тому, хто й так уже мертвий? Учні панічно замовляли квитки на «Гоґвортський експрес», який мав відвезти їх на Різдво додому.

- Я бачу, ми тут залишимося самі, - сказав Рон Гаррі й Герміоні. - Ми, Мелфой, Креб і Ґойл. Але ж і веселі будуть у нас свята!

Креб і Ґойл, які завжди мавпували Мелфоя, також лишалися в школі на канікули. Але Гаррі був задоволений, що більшість учнів поїде. Він уже втомився, коли в коридорах усі його обминали, ніби він от-от мав вишкірити ікла або бризнути отрутою; втомився від нескінченного бурмотіння, тицяння пальцями й сичання, коли він проходив де-небудь.

Фредові й Джорджу все це здавалося дуже кумедним. Вони аж зі шкури пнулися, щоб мати змогу пройти коридорами поперед Гаррі, вигукуючи: «Дорогу спадкоємцеві Слизерина! Наближається найлихіший чаклун!»

Персі рішуче засудив таку поведінку.

- Тут немає з чого сміятися, - холодно заявив він.

- Ой, Персі, забирайся з дороги! - відповів на те Фред. - Гаррі поспішає!

- Атож, біжить доТаємної кімнати на чашечку чаю зі своїм ікластим слугою, - додав, пирхаючи, Джордж.

Джіні також не бачила в цьому нічого кумедного.