Кеннет Грем - Вітер у верболозі

пролунало більше в хаті, доки він не закінчив їсти й не струсив крихти з колін. Жаба неспокійно засовався, але Щур рішуче втримав його на місці.

Борсук повільно підвівся, підступив до каміна й надовго замислився. А тоді заговорив.

— Жабо! — похмуро мовив він. — Ти погана, нестерпна тварючка! Невже тобі не соромно за себе? Як ти думаєш, що сказав би твій батько, мій давній приятель, якби він був зараз тут і дізнався про всі твої вибрики?

Жаба, який саме сидів на канапі, задерши ноги вгору, упав долілиць і затіпався у покаянних риданнях.

— Годі, годі! — говорив Борсук уже трохи ласкавішим голосом. — Нічого страшного, не плач. Ми так вважаємо — хто давнє спом’яне, той лиха не мине, а спробувати жити по-новому ніколи не пізно. Але Кріт розповів святу правду. Куниці виставили варту по всіх усюдах і пильнують недремно. Тож годі й думати взяти Терем Жаб штурмом. Нам їх не подужати.

— Тоді кінець усьому, — стогнав Жаба, обливаючи слізьми подушку на канапі. — Піду в солдати, і більше ніколи не побачить мене рідний Терем Жаб!

— Годі, Жабо, не сумуй! — промовив Борсук. — Щоб одбити у них твій маєток, не обов’язково лізти на пробій — є й інші способи. Я ще не сказав останнього слова. Зараз я розкрию тобі одну таємницю.

Жаба повільно підвівся й утер очі. Він був страшенно охочий до таємниць, бо сам ніколи не вмів їх тримати. Ось і тепер його охопило радісне й нетерпляче збудження, як то бувало завжди, коли він мав нагоду розповісти комусь таке, про що обіцяв не говорити нікому.

— Так от... є... один... підземний хід... — наголошуючи на останніх словах, проказав Борсук. — Він починається на березі річки, недалеко звідси, й виходить якраз посеред Терема Жаб.

— Ет, Борсуче, це якісь дурниці! — мало не зареготав Жаба. — Наслухався казочок у навколишніх пивничках. Я ж знаю в Теремі Жаб кожну п’ядь — і в будинку, й надворі. Там нема нічого такого, повір мені!

— Юний мій друже, — суворо відказав Борсук, — твій батько, один з найдостойніших звірів, яких я тільки знав, був мені найближчим другом. І він розповів мені багато такого, чого навіть і в гадці не мав розказувати тобі. Він відкрив цей підземний хід... звичайно, не сам його зробив. Хід прокопали не за одну сотню років до того, як Жаби тут оселились; він його лиш обстежив та розчистив, бо зважив, що той хід колись може стати в пригоді, якщо трапиться якесь нещастя чи загрожуватиме небезпека. І показав хід мені. Але попередив; «Дивись, мій син не повинен знати про нього. Він хороший хлопчина, тільки дуже легковажний і хвалькуватий, до того ж зовсім не вміє тримати язика за зубами. Якщо він колись попаде у справжню біду і йому це буде конче потрібно, тоді й розповіси про цей таємний хід. Але не раніше».

Кріт і Щур пильно стежили за Жабою — як він усе те проковтне. Жабі спочатку дуже кортіло наприндитися, та натомість він раптом усміхнувся — бо таки був непоганий хлопець.

— Ну хай, хай! — гукнув Жаба. — Може, я справді трохи базікало. Зате я такий товариський, мене всі знають, у мене завжди багато друзів, ми веселимося, жартуємо, розповідаємо різні смішні історії... ну, й буває, язика не вдержу. Що вдієш, як я маю хист до гарної бесіди. Мені не раз казали, що в мене справжній салон, хоч я й не знаю до пуття, що це таке. А втім, то пусте. Кажи далі, Борсуче. Як цей підземний хід може допомогти нам?

— Останнім часом я дещо розізнав, — розповідав далі Борсук. — Звелів Видрі перевдягтися сажотрусом, почепити щітку через плече і підійти з чорного ходу та спитати роботи. Завтра ввечері вони збираються влаштувати бучний бенкет. Відзначатимуть чиїсь там іменини — Г оловного Тхора чи що. І всі ті злодюги зберуться в їдальні, будуть жерти й пити, реготатимуть і дурітимуть, нічого не підозрюючи. Всі без рушниць, без шабель, без дубців — словом, без зброї!

— Але ж вартові все одно стоятимуть на чатах, — зауважив Щур.

— Авжеж, — сказав Борсук, — саме про це й ідеться. Тхори цілком покладатимуться на своїх пречудових вартових. Отут і стане в пригоді підземний хід. Цей незрівнянний тунель веде просто до буфетної, а там за дверима — їдальня!

— Он воно що! Так це та рипуча шафа у буфетній! — схопився Жаба. — Тепер я розумію!

— Ми тихенько проберемося до буфетної... — почав Кріт.

— ...з пістолетами, шаблями та дрючками... — додав Щур.

— ... й нападемо на них, — докінчив Борсук.

— І відлупцюємо їх, відлупцюємо, відлупцюємо! — в шаленому захваті горлав Жаба, бігаючи по всій кімнаті й перевертаючи стільці.

— Що ж, гаразд, — мовив Борсук, своїм звичаєм поважно й незворушно. — Ми все обміркували, і нам уже нема чого сваритись і сперечатися. Вкладаймося негайно спати, бо година вже пізня. Все, що треба, приготуємо вранці.

Жаба, звичайно, теж послухався і разом з усіма пішов до спальні, бо розумів, що опинатися не слід, хоч був надто збуджений, щоб відразу заснути.

Але сьогодні у нього був такий довгий, насичений подіями день, а чисті простирадла та ковдра прийняли його так приязно й заспокійливо, не в приклад тому жмутку грубої соломи на холодній кам’яній підлозі тюремної камери, де йому ще недавно доводилося спати, що Жаба захропів, щойно поклав голову на подушку. Звісно, він бачив багато снів: широкі дороги розбігалися від нього на всі боки, тільки-но він хотів ступити на якусь із них, водні канали ганялися за ним, щоб упіймати, барка, повна його ж брудної білизни, запливала до бенкетної зали під час званого обіду; а то він потрапив у таємний підземний хід, намагався вибратися з нього, але той звивався, крутився під ногами, двигтів, а біля виходу раптом ставав сторчма; зрештою він чомусь опинився в Теремі Жаб, відчував себе переможцем і був у повній безпеці, серед друзів,