Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Розвіяр піднявся на лікті:

— Слухай, Луксе… А як у вас? У тебе? З жінками? У тебе хтось був?

Лукс заходився чистити кігті на передніх лапах — він завжди так робив, коли соромився. Чудно було дивитись, як він копирсає гострою паличкою, вибираючи піщинки з-під загнутих кістяних лез.

— У мене могло бути, тільки коли брат мій ожениться. І віддасть мені другу ніч.

— Дивно. Я от ні з ким не одружився, а…

— Так ти ж дикий! — вирвалось у Лукса. — Тобто я хотів сказати, що ваші звичаї дикі. Ну… не такі, як наші.

Розвіяр не образився. Він ділив своїх жінок із купою вартівників, і всім це здавалося звичним і природним. А комусь могло здатися диким. Світ широкий.

— Як же ти тепер? — спитав він у Лукса.

Той почервонів — смаглява шкіра зробилася ще темнішою.

— Якщо я одружуся, — уголос подумав Розвіяр, — виходить, я повинен віддати свою дружину тобі?

— Нічого ти не повинен.

— Ні, ну чому. — Розвіяр усміхнувся від усвідомлення власної щедрості. — Прошу… Коли побачиш дівчину, яка тобі сподобається, скажи мені.

Лукс засміявся. Розвіяр не зрозумів, чого було більше в його сміху — ніяковості чи вдячності.

* * *

Виголодавшись, зате надивившись удосталь на повсякденне життя імперських доріг і поселень, вони прибули в перше насправді значне місто на їхньому шляху. Біля міської брами стояла не просто застава — камінна споруда — чи то казарма, чи то в’язниця, чи то контора. Вистоявши довгу чергу, Лукс і Розвіяр увійшли в прохолодне вогкувате приміщення і стали перед старим, зморшкуватим, одноруким чиновником.

— Хто такі?

— Нагори, — звикло повідомив Розвіяр. — Я вершник. А це мій брат. Ідемо з наших земель, дивимось Імперію, набираємось розуму…

Чиновник коротко поглянув на нього з-під лисих надбрівних дуг:

— Набиратися розуму — це правильно, це добре, маленький гекса… Ти правду кажеш, оця тваринка — твій рідний брат?

— Я не тварин… — почав Лукс і замовк. У камінному приміщенні зробилось тихо, тільки чути було, як гуде, чекаючи допусту, черга.

— Документів не маєте, звісно, — сказав чиновник. Його єдина рука перебирала папери на столі.

— Ми йдемо з земель нагорів, — сказав Розвіяр, намагаючись, щоб голос його звучав спокійно. — Там ні в кого нема…

— Патруль, — негучно сказав вартівник.

З’явилась трійка хлопаків при зброї. Розвіяр згадав, як переходили міст на кордоні: так легко перейшли, що зовсім утратили пильність…

— Відведіть цих двох для подальшого розгляду, — звелів однорукий вартовим. — Тільки в різні камери. У різні.

* * *

Уночі браму не закрили, як можна було гадати. У справжньому імперському місті життя кипіло за світла сонця й за світла зірок. Сидячи в смердючій комірці, наполовину під землею, Розвіяр чув, як гуде черга, різко сурмлять сигнальні труби, гуркочуть колеса й кричать в’ючні тварини. З нудьги і щоб заспокоїтись, він став згадувати всіх їздових тварин, яких побачив за останні дні на дорозі. Рогачі з горбами — це раз, їх запрягають у повозки. Мушляки — тварини з роговим панциром на спині, на кшталт нерівної чаші, куди так зручно навантажувати тюки — це два. Їздові саможерки… На них їздять, здається, тільки старші чиновники, і тільки ті, кому поспішати нема куди. Під днищем такого повозу ховаються чорні панцирні гусениці, втягуються самі в себе й самі з себе виходять, та й гидота ж! Тому й називаються саможерки. А зовні здається, що повіз їде сам…

Він лежав на кам’яній підлозі, заклавши руки за голову. Страху майже не було. Він бачив у житті багато чого, і скрипучий трюм «Луски», і рабський караван, і Східну темницю в замку. І яму, куди його кинули після розбитого яйця вогнянки, після перших смертей звіруїнів. Там, у темряві, він віддав єдину свічку в жертву Мідному королю і дістав натомість… що він дістав?

Розвіяр сів. Похитав головою, ніби витрушуючи зайву думку. Знову це невиразне почуття; він чогось дуже потребує, і тільки Мідний король може дати оце потрібне. Тільки нема під рукою нічого цінного, щоб принести в жертву. І головне — чи не він, Розвіяр, обіцяв собі, що більше ніколи не скаже ці слова — «Мідний королю, Мідний королю»?

Без скрипу відчинилися двері. Увійшов однорукий чиновник, слідом двоє вартівників занесли стіл і високе барило. Однорукий усівся на барило, поклав лікоть на порізаний, залитий чорнилом стіл. Прошмигнувши в уже майже зачинені двері, улаштувався на підлозі в кутку, раз у раз гучно зітхаючи, писар — хворобливо-худий, лискучо-лисий. Розгорнув сувій білої деревної кори і взяв напоготів перо.

Розвіяр, подумавши, встав.

— Гекса? — негучно спитав чиновник.

— Наполовину. За матір’ю.

Писар зітхнув. Допитувач осміхнувся:

— Де ж такі водяться?

— Поселення в лісі. Народ називається «пригірці», — сказав Розвіяр, і перед очима в нього стала стіна лісу з мерехтливими вогниками в коронах. — Випалюють у лісі галяви… сіють, жнуть. Там я виріс.

Писар знову зітхнув. Його перо було самописним — із чорнильним жучком, насадженим на залізний стрижень. Розвіяр уже бачив такі пера, але не тримав у руках; жучок слабко ворушив лапами. Скоро засохне.

— А справжніх гекса я ніколи не бачив, — Розвіяр дивився на жучка. — Навіть не знаю, де вони живуть.

— Цікаво, — сказав допитувач. — Товаришок твій хвостатий розповідає зовсім інше.

У Розвіяра замлоїло серце. Що встигнув вибалакати Лукс? Чи міг він збрехати «на користь справи»?

— Він не може розповідати інше, — повідомив Розвіяр повільно. — Він не знає… ми з ним познайомилися зовсім недавно.

Допитувач задоволено кивнув:

— Значить, ти визнаєш, що надав хибні свідчення на заставі при в’їзді до міста?

Розвіяр мовчав. Писар підняв голову й знову зітхнув — довго, несамовито, так що вітер пройшовся по камері.

— Якщо ти збрехав тоді, як я можу знати, що тепер ти кажеш правду? — допитувач примружився. — Може, ти шпигун гекса в Імперії? Вони спеціально відшукали напівкровку? Спеціально ніс тобі зламали, морду на сонечку підсмажили, щоб чорніший був? І звіруїна приставили, щоб ти й сам згодився за нагірського вершника… Ловко, еге. І скільки ж застав ти пройшов — ніхто не приглядівся. Забувати стали гекса в Імперії, а є такі, що й зовсім про вас не чули.

— Та хто такі ці гекса, — спитав Розвіяр, раптом розлютившись, — що можуть в Імперію засилати шпигуна? Чим вони можуть грозити Імператору?

Писар кивнув, поворушив жучка, щоб краще йшло чорнило, і застрочив далі. Перо ледь чутно дряпало писальну деревну кору.

Допитувач дивно всміхнувся:

— Ач ти, як забалакав… Імператору ніхто зі смертних грозити не може. Але Шуу, проклята тварюка, не проминає нагоду збурити заколот на кордоні, хвилювання в провінції, лихі заміри проти чесних громадян. І не дарма в