Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

всіх придворних титулів і прийняв найвищий для нього титул – рядового захисника храму Господнього. Чого їм бракувало, першим із перших володарів найсолодших земних благ? У царині цих благ – нічого недоступного. А от у царині духа – тут владарювання є безконечним. І на його вершини прагнула вознестися їхня крилата душа.

Був тоді у Франції чи не найбагатший рід Фонтень. Хрещений батько чи глава, як би це сказати по-модерному, родинно-олігархічного клану враз довідався, що його молодший брат Бернар, замість того, щоб примножувати і так неймовірне родинне майно, раптом подався в ченці. У віці двадцяти трьох літ, коли життя, таке прекрасне у невичерпності своїх принад, тільки попереду. Більше того, тодішній і тамтешній графсько-баронський олігархат він закликає іти його слідами! І, нарешті, як виверження неймовірного вулкана – за ним ідуть! Найперше – весь цей рід, перенасичений статками по вінця. Слідом за Бернаром ченцями стають п’ятеро його братів, дядько по мамі і три десятки друзів графсько-княжого походження. Бернар Клевроський став одним із найвидатніших в історії людства святим і ввійшов у золоту скарбницю зі званням ідейного основоположника Ордену тамплієрів. Ідеолог захисту Бога як антипод усіляких там потім марксів і ленінів – ідеологів боротьби проти Бога.

Це за тисячу літ, у розквіті остаточного матеріалістичного занепаду, це витесане з граніту слово стане мало не блюзнірством – еліта. Хто вона, еліта? Спитайте на Дніпрових пагорбах, ступаючи на поріг ХХІ століття. Ненаситні амеби, що вивищуються над людом на золотих олігархічних унітазах. Так буде в момент виродження і кончини, а тоді еліта була іншою, справжньою елітою, що прагнула досконалості там, де людську сутність шліфують до первозданного блиску духовні жорна.

Саме Бернар Клевроський очолював собор у містечку Труа, який фактично був угрупованням, до складу якого входили його родичі, друзі, знайомі та однодумці. З амвона собору тамплієрів він проповідував: «Найперше ми звертаємося до всіх, кому обтяжливо бути й жити на цій землі заради власних потреб, звертаємося до тих, хто прагне з істинною хоробрістю послужити лицарству Вищого Царя, хто щиросердно прагне втілити себе навіки у преблагородні обладунки покори. І ми закликаємо вас – вас, котрі досі належали до цивільного лицарства, що до нього Ісус Христос не має жодного стосунку, але яке ви вибрали лише заради мирського благополуччя, – піти слідом за тими, кого Бог виділив із розмаїття смертних, призначивши у своєму милосерді для захисту Святої Церкви…»

У Єрусалимі орден захисників храму Господнього – лицарі духу й атлети віри – мали свій «спортзал». У підземеллі зруйнованого єврейського святилища збереглася велетенська стайня, яка вміщувала понад дві тисячі коней і вершників. Табір-монастир озброєних до зубів воїнів-ченців. Безпрецедентний в історії «Спецназ Усевишнього»! Тут же разом із бойовими побратимами й кіньми таборилися тамплієри. Така ж розлога трапезна, над якою звисали похилі стелі, підперті могутніми колонами. Стіни були завішані військовими трофеями, якими тамплієри прикрашали також свої молитовні доми, що слугували водночас і казармами, – мечі, шоломи із золотими та срібними візерунками, розмальовані щити, золочені кольчуги.

Зброєносці для трапези розставляли вздовж стін столи і перед обідом накривали їх скатертинами з висушеної шкіри. Між трапезною та церквою простягалися спальні воїнів – довгі ряди чернечих келій із виходами до спільного коридору. У самій келії – ліжко із солом’яним матрацом, дерев’яний стілець, скриня для особистих речей. Надвечір усі, як один, йшли до своєї гарнізонної церкви, де відправляли богослужіння. Виходячи з церкви, вони відвідували хворих чи поранених побратимів у розташованому тут лазареті. А далі, поруч із молитовними та благотворними склепіннями – уже лише військовий арсенал. Зброя, обладунки та похідне і бойове спорядження – усе це ретельно оберігали й обслуговували у спеціальних складах. До них прилягали військова кузня та швейна фабрика з цехами. Військова база, яка контролювала майже всю цивілізовану планету, дислокувалася в центрі столиці світу всіх часів і народів (яка нікчемна потуга – робити Єрусалим колись там згодом, в абсурдні часи глуму й облуди, столицею якоїсь державки!).

Тамплієри почувалися в хаті Христа, де ще не стліли сліди від його божественних стіп, як у себе вдома. У рідній, Божій хатині, на сторожі якої вони стали і яку загородили від грішного та злого світу панцирами своїх сердець. Військова база чулася в передпокої раю на небесах. Бо мало лише наміру – потрібен чин тут, на землі, аби відстояти завоювання неба. Вони керувалися найголовнішим заповітом Сина Божого, викладеного в десятому розділі Євангелія від Матея: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов принести, а меч». Їхній Верховний Головнокомандувач – Ісус – був зовсім поруч. Чи то він на Землі, чи вони на Небі, але, вочевидь, саме так і не інакше, бо це – Єрусалим! А де він – тут чи там? І тут, і там.

Нічого подібного ні доти, до ХІІ століття після Христа, і до нашої ери, а також до наших днів практика людського життя на планеті Земля не знала. Воїн-чернець. Молитва і меч. Два в одному полюси, які ніколи не могли поєднуватися. Бо чернецтво – то не воїнство, а, навпаки, смирення. То покора, а тут солдат, в одній руці якого – молитовник, а в іншій – меч. А як бути із заповіддю Божою «Не вбий»? Бо для чого меч? Для того, щоб стинати голови зовні наче богоподібним істотам, названим людьми, бродіння яких манівцями історії тримається на ще одному фундаментальному постулаті: усі вони – рівні перед Богом.

Тільки Всевишній відпускає їм гріхи. Єдиною ціною – покаяння. Той же чернець, яко служитель храму, може стати для грішника, яким є кожен із нас, сповідником і здійснити ритуал відпускання гріха. Але щоб чернечою рукою – та голова з плечей? Є питання. І над ним думали, розшифровуючи коди Божого Промислу, ті, кому це дано вищим провидінням. Воно навідало світлу голову все того ж лицаря розуму й віри Бернара.

Так, чернець не має права проливати кров, хоча хто таке право має? Homicidia – народовбивство – це тяжкий гріх. Але його аж ніяк не можна плутати із malicidia – вбиванням зла. Якщо зло – у людині, то вбиваєш не людину, а зло. А звідси – клич, який мобілізовує на священну боротьбу найдостойніших із християн: «Нове лицарство виникло в Землі Втілення… Лицар, який захищає свою душу обладунками віри, подібно до того, як огортає своє тіло в кольчугу, – справді лицар без страху і докору. Подвійно озброєний, він не боїться ні демонів, ні людей.