Симона Вілар - Лазарит

поставила умову братові-королю й вирвала в нього клятву? Наважилася на те, на що не мають права навіть принцеси? Утім, хіба й сама Беренгарія не відмовлялася від шлюбних пропозицій, мотивуючи це бажанням служити Христу? Але одна річ – довірити себе небесному нареченому, і зовсім інше… Ні, самій обирати чоловіка – це нечувано!

– Помолімося, люба сестро, – лише й спромоглася вимовити принцеса Наваррська, опускаючи на обличчя краєчок покривала.

Наступного дня нічого не змінилося – знову був штиль. Здавалося, стало ще спекотніше, і сховатися від цього пекла можна було лише в затінку безсило обвислих вітрил. Багато воїнів скористалися затишшям, щоб поплюскатися в морі. Беренгарію це так знітило, що вона майже не виходила зі своїх покоїв.

Іванна ж, навпаки, сміючись, спостерігала за чоловіками, які бовталися в морі. На Сицилії вона й сама часом купалася в блакитній воді затишних заток, а нині товариство їй складав лише шкіпер Пітер, котрий остаточно занепав духом і весь час повторював, що таке тривале безвітря до добра не доведе. Пожвавилася королева, коли помітила, що до їхнього юісьє від флагманського корабля пливе великий човен. Ще здалеку вона побачила серед веслувальників ставну постать у червоній туніці із золотими левами.

– Мої прекрасні дами! – вигукнув Річард, піднімаючись на борт і цілуючи руки сестрі та Беренгарії, яка поспіхом вибігла зі свого сховку. Руку нареченої король на мить затримав, пильно вдивляючись принцесі в обличчя, від чого та вмить зашарілася.

– Бачите, що коїться, любі дами? – Річард широким жестом обвів небосхил і нерухоме море. – Ані шерех, і кінця-краю цьому не видно. Але ж нині Страсний тиждень, і за кілька днів – світлий Великдень. Ось чому мій друг Гюберт Волтер, єпископ Солсбері, каже, що коли вже нам судилося зустріти Світле Воскресіння Христове далеко від берега, то й наше з Беренгарією вінчання теж відбудеться тут.

– Весілля посеред моря? – пробелькотіла принцеса, і її карі очі розширилися чи то від подиву, чи з переляку.

– Незвично, мила моя? Але хай там як, а на Святу землю я маю прибути не з нареченою, а з дружиною. Ваш батько буде незадоволений, якщо я зволікатиму з вінчанням, а, опинившись під Акрою, я перейматимусь зовсім іншим, далеким від шлюбних насолод.

– Але ж ви, королю, якщо мене не зраджує пам’ять, казали, що ми зупинимося на острові Крит? – здавалося, Беренгарія от-от зомліє.

Річард знов уважно глянув на неї, а потім узяв наречену під лікоть і схилився так низько, що чути його могла лише вона.

– Люба моя голубонько, рано чи пізно ми станемо чоловіком і дружиною. І чим швидше це станеться, тим менше плескатимуть язиками, що я везу в край язичників незайманку. Ви будете моєю королевою, і ніколи, присягаюсь усіма святими Англії, я не скривджу вас і не завдам вам шкоди. А ваша любов та молитви охоронятимуть мене в битвах. Відтепер я доручаю вам своє життя.

На очах Беренгарії з’явилися світлі сльози.

– Річарде, – вона вперше наважилася звернутися до нареченого на ім’я, – дорогий мій паладине! Я буду так вас кохати і молитися за вас, що, коли вам загрожуватиме небезпека, сама Пречиста Діва вдягне на вас свій покров!

Лише мить вони дивилися одне на одного – високий, убраний в яскраво-червоний стрій король, і його наречена – несмілива, зворушлива, але неймовірно чарівна через дивне світло, що спалахнуло в її величезних очах. Навіть напівчернече вбрання не псувало Беренгарію цієї миті.

Та коли Річард, підхопивши сестру під руку, відвів її вбік, зайшлося саме про вбрання принцеси Наваррської.

– Півоніє, я цілком покладаюся на тебе. Простеж, будь ласка, щоб майбутня королева мала вигляд, достойний дружини володаря чверті Європи.

Він підняв руку, відмовившись слухати, що Беренгарія не бажає в останні дні Великого посту одягати щось, крім грубої волосяниці.

– Сестро, з королями не сперечаються. І я знаю: ти переконалася в цьому на власному досвіді. Придумай щось, інакше я не позбудусь відчуття, ніби розбещую монашку. Ти помітила, як ця огидна волосяниця натирає шию моєї ніжної нареченої? Їй вочевидь боляче, а я…

– Ти теж неминуче завдаси їй болю, – усміхаючись, зауважила Іванна.

Річард спалахнув, але стримався й легенько вщипнув сестру за щоку.

– Не тобі про таке говороти, безсоромнице! Скажи краще, як ви на своєму юісьє уживаєтеся із шотландцями? Ви ними задоволені?

Іванна взялась нахвалювати шотландських паладинів, а надто – їхнього капітана, високого білявого Дроґо, красеня Осберта Оліфарда, і Річард пожартував: мовляв, схоже, цей каледонський рубайло сподобався їй значно більше за короля Франції, якому вона підсунула гарбуза.

Жарт Півонії не сподобався, і вона відвернулась, опустивши на обличчя серпанок, щоб Річард не помітив її зніяковіння.

Але король уже вдивлявся в обрій – тьмяний, покритий каламутним свинцевим маревом.

Як же йому кортіло почати справу всього свого життя! Скільки було докладено зусиль, скільки шаленої енергії та волі знадобилося, щоб зрушити з мертвої точки цю велетенську масу озброєних людей, які спілкуються різними мовами і по-різному мислять. А зараз доводиться бовтатися, мов поплавець у сільській калюжі, у той час, коли Філіп, який відплив раніше, вже напевно рубається з невірними. Але ж це його, Річарда Плантагенета, війна. І нехай там що меле Філіп, хоч як натякає, що за всіма законами війни саме йому належить бути головнокомандувачем у хрестоносців, бо, мовляв, Річард його васал,[82] – король Англії знав: лише він спроможний здолати сарацинів і зійтися у смертельному герці із самим султаном Саладіном.

Марево, яке помітив король, непокоїло і шкіпера Пітера. Поки Річард повертався на флагманське судно, Пітер ламав голову над тим, що ж віщує цей свинцевий горизонт. Штиль може протриматися ще кілька днів, а може піднести дуже неприємний сюрприз, до того ж зовсім скоро. Що ховається за обрієм, залежить тільки від вищих сил.

Але ніч минула спокійно. Лише під ранок повіяв легенький вітерець, і капітан, який пильнував майже всю ніч, негайно звелів команді готувати такелаж. Зарипіли блоки, матроси пожвавилися й вітали зміну погоди вигуками:

– Вітер! Вітер повернувся!

Невдовзі наповнилися косі латинські вітрила – уперше за тривалий час. Шкіпер поквапився на корму.

Здавалося, всі відчули полегшення. Але до цього дня радість зовсім не пасувала. Настала Страсна П’ятниця, коли пітьма спускається на землю і кожен християнин повинен подумки супроводжувати Христа в його стражданнях. Вітер дужчав, набираючи ходу, судна хилилися. Однак скрізь на палубах з’явилися священики й дячки. До них із трюмів піднімалися воїни й матроси, щоб здійснити Віа Круціс – обряд Хресного шляху, що становив чотирнадцять молитовних стоянок і відтворював