Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

майстер Дзеноне пішов до сера Нікколо, який, побачивши аптекаря, зібрався на силі й закричав

— Не підходьте, не треба! Я почуваю, що серце вертається до мене. Воно вже починає битися. Я чую, як воно б'ється.

Барбара намагалася його переконати.

— То не серце б'ється зараз у ваших грудях, мессере Нікколо, бо серце ваше в скрині То хвилювання.

Аптекар підтвердив її слова.

— Так, так, мессере Нікколо Беккіно, це не серце, це хвилювання.

Сер Нікколо дав себе переконати й дозволив своєму боржникові підійти. Він навіть погодився, на вимогу Дзеноне, розстебнути одежу і оголити груди.

Аптекар довгенько обмацував його та вистукував і нарешті сказав.

— Ось тут воно було, мессере Нікколо Воно було тут неначе в своєму природному й законному житлі. У проміжку між вашим п'ятим і шостим ребром можна було помітити невелике коливання шкіри, щасливу ознаку його перебування.

— А зараз нічого не помітно? — запитав сер Нікколо.

— Анічогісінько, — відповів Дзеноне. — Немає коливання, бо й серця немає. Ваше серце, мессере Нікколо, жило в грудях, ніби пташка в клітці. А тепер клітка порожня. Помацайте ґрати, тобто ребра.

Дзеноне додав, зітхаючи:

— Тіло без серця — це клітка без пташки, млин без жорна, монастир без дзвона, лампа без ґнота, пісочниця без піску, гаманець без грошей, дзвін без язика, арфа без струн, орган без труб.

— Сусіде, а чи не могли б ви мені вставити серце на місце? — запитав сер Нікколо жалібним голосом.

— Чом ні, — відповів аптекар. — Я ладен душею закластись, що зумію це зробити. Але для цього потрібно п'ятсот золотих скудо — на серцевий порошок. Я якраз вам дав розписку на таку суму Ви тільки поверніть її мені, і більше це вам не буде коштувати нічого, хіба що який срібняк, щоб я міг випити за ваше здоров'я.

Сер Нікколо спочатку не погодився, заявивши, що його грабують і що він проживе й без серця.

— Я переконався, — сказав він, — що багато речей, котрі вважаються необхідними, зовсім не такі, і як утратиш їх, то бачиш, що вони були зайві.

Проте, відчуваючи велику кволість, яку він приписував утраті серця, він усе ж запропонував хірургові п'ятсот золотих скудо. Майстер Дзеноне почав божитися, що за таку ціну йому самому доведеться доплачувати, та скнара надумав новий спосіб.

— Який же я дурень, що просив у вас помочі! — закричав він. — Святий поставить мені серце на місце задарма. Завтра ж таки розшукаю фра Антоніо.

— Авжеж, він нічого не візьме з вас для себе, — відказала Барбара, — тільки примусить вас спалити всі ваші розписки. Саме цього він вимагає від усіх позикодавців, перш ніж їх вислухати.

Ще довго сперечався сер Нікколо, та нарешті він таки порозумівся з аптекарем. Майстер Дзеноне отримав розписку і поставив на місце серце скнари. Він зробив це в темряві, за допомогою мазі, промовляючи магічні слова.

Тільки-но сер Нікколо Беккіно заснув у ліжку зі своїм серцем в грудях, як Барбара, його служниця, мерщій побігла до аптеки майстра Дзеноне Мінуто. Там він їй віддячив поцілунком. Плутон поглядав на них спокійно й поважно.

Майстер Дзеноне сказав йому:

— Кожен знає, що ти диявол, але тут ти допоміг статися чудові, яке провістив Святий. Тут є над чим подумати. Як на мене, то я вважаю, що Бог і той, другий, зрештою помиряться на небі. А зараз про це краще не говорити.

Йордан Йовков

ІНДЖЕ

Оповідання

У ті часи з'явилося безліч розбійників, які називали себе дааліями і кирджаліями, спалили чимало сіл, прийшли в село у пасхальну неділю, схопили багато народу, пограбували і спалили село…

З літопису отця Йовча

Каламутним потоком ринули кирджалії з Бакиджиків униз, у поле. Попереду — Індже з ватагою своєю, а за ним, дико вигукуючи, люті, наче вовки, лавою посунули на шалених конях кирджалії Сиврі — билюк-баші[76], Едерханоглу, Делі-Кадира та інших ватажків.

Рідко коли можна було зустріти в одній ватазі такий страшний набрід: анатолійські турки, курди, даалії, каписизи. Збіговисько негідників, розбишак, потворних, страшних — хто в лахмітті, що майже не прикривало голого тіла, а хто в дорогому гаптованому вбранні. У кожного за поясом — кинджал і пістолі, але траплялась і зброя, що її вживали не стільки на війні, скільки для різанини і вбивства: старовинні алебарди з широким, як у сікача, жалом, залізні гаки, палиці, сокири на короткому або довгому сокирищі.

Коли ця орда налетіла на поле, знялася така курява, що здалеку здавалося: наближається буря. А погода була чудова — починалась весна. На півночі Балкан підносив своє синє пасмо, залите сонцем, м'яко окреслене, тихе Якщо зупинитись і вдивитися в далечінь, можна було побачити, що серед лісу то тут, то там раптом спалахне вогник; подекуди підніметься і незабаром обірветься тоненька струминка диму. Цими вогнями мешканці гірських селищ біля переїздів попереджали села, щоб тікали, бо йдуть кирджалії.

Але Індже ще не давав знаку нападати на якесь село. Він мовчки їхав на білому коні трохи попереду своєї ватаги. Немовби тільки тепер у нього відкрилися очі, і він побачив, яка це нещасна земля, якою він їхав. Порожньо в полі; ні отари, ні дзвіночків. Ниви хтозна з яких часів не бачили рала, поросли ожиною і бур'яном, шляхи — травою. Не чути навіть, щоб пташки співали де-небудь.

Сидячи на своєму баскому коні, Індже похилив голову й задумався. Гомін, який почувся надвечір, змусив його оглянутись. Він побачив, що озвірілі кирджалії скупчилися і напирають, палаючи очима. Глянув уперед і все зрозумів: попереду, не дуже далеко, — велике село. Індже впізнав: Урум-Енікьой. Не таке, як ті, що проїжджали досі, — тут білі, чепурні хатки, зеленіють садки, церква здіймає маківку, хрест сяє, наче в огні. І хоч село недалеко, на відстані двох-трьох пострілів з рушниці, з усього видно, що там ще не помітили кирджаліїв.

Індже дав знак зупинитись, а сам поїхав уперед і довго дивився на село. Дедалі глибшали зморшки на його чолі, а кирджалії, думаючи, що він розмірковує, як і звідки вдарити на село, ледве стримували гарячих коней. Та ось Індже повернувся і наказав розпрягти коней, ставити намети для ночівлі. Замовкли невдоволені кирджалії, позлазили з коней, навіть попруги відпустити їм забули. Почекали, поки осторонь, на горбочку, для Індже поставлять намет, а коли він увійшов туди і за ним опустилася вхідна завіска, почали збиратися купками, загомоніли. Найчастіше, ставши посередині, говорив один, а інші слухали й поглядали в бік намету Індже. Кирджалії говорили про нього. Не до вподоби став