Еміль Золя - Завоювання Плассана

друзями голови суду Растуаля він тільки обмінювався короткими поклонами. Чимало мешканців міста все ще ставилися до нього з недовірою. Йому закидали, що в нього якісь підозрілі політичні переконання. Треба було, щоб він відкрито заявив, до якої партії належить. А він, усміхаючись, казав, що належить до партії чесних людей, це звільняло його від чіткої відповіді. Взагалі він не поспішав, як і раніш, тримався осторонь, чекаючи, поки двері самі розчиняться перед ним.

— Ні, ні, мій друже, не тепер, потім видно буде, — казав він абатові Бурету, який наполягав на тому, щоб він зробив візит панові Растуалю.

Стало відомо, що він двічі відмовився від запрошення на обід у супрефектурі. Абат відвідував тільки родину Муре. Він ходив туди, наче на спостережний пост між двома ворожими таборами. По вівторках, коли обидва товариства збиралися в своїх садах — праворуч і ліворуч, — він підходив до вікна й дивився, як удалині, за лісистими берегами Сея, сідає сонце; потім, перед тим як відійти від вікна, він опускав очі і однаково люб’язно відповідав і на поклони друзів Растуаля, і на поклони гостей супрефекта. Цим обмежувалися поки що його стосунки з сусідами.

Проте якось у вівторок він зійшов у сад. Тепер сад Муре належав йому весь. Він уже не задовольнявся задньою алеєю в години, коли читав свій требник; на всіх доріжках, біля всіх клумб маячила його сутана, чорною плямою вирізняючись на зеленому тлі саду. Отож цього вівторка він, як звичайно, обійшов сад, вклонився панові Мафру і пані Растуаль, побачивши їх у саду на нижньому схилі; потім він пройшов під терасою супрефектури, де, спершись на поруччя, стояв пан де Кондамен у товаристві лікаря Порк’є. Привітавшися з ними, він пішов далі алеєю, коли раптом лікар покликав його:

— Пане абат, на кілька слів, прошу вас.

Лікар спитав його, о котрій годині він зможе його завтра побачити. Ще ніколи не бувало, щоб хтось із двох товариств отак звертався до священика з одного саду в другий. Лікар був дуже занепокоєний: його негідника сина застукали з компанією таких самих гульвіс у якомусь підозрілому домі за тюрмою. Найгірше було те, що Гільйома обвинувачували в тому, ніби він ватажок цієї компанії і загяг туди синів Мафра, значно за нього молодших.

— Дурниці! — сказав пан де Кондамен із своєю звичайною скептичною посмішкою. — Треба, щоб молодість взяла своє. От велике діло! Все місто схвильоване тим, що ці юнаки грали в бакара і що з ними була жінка.

Лікаря неприємно вразили ці слова.

— Я хочу попросити у вас поради, — звернувся він до абата. — Пан Мафр, розлючений вкрай, прийшов до мене і кинув мені страшні докори, кричав, що це я винен, що я погано виховав сина… Моє становище справді дуже тяжке. Але мене повинні були б уже краще знати. Мені шістдесят років, і я прожив життя, на якому немає жодної плями.

Він нарікав на сина, перелічуючи всі жертви, які приніс заради нього, казав, що через цю пригоду він боїться втратити свою практику. Абат Фожа, стоячи посеред алеї і відхиливши голову трохи назад, уважно слухав його.

— Мені дуже приємно прислужитися вам, — ввічливо сказав він. — Я побачуся з паном Мафром і дам йому зрозуміти, що цілком справедливе обурення завело його занадто далеко; я навіть зараз попрошу його, щоб він прийняв мене завтра. Він там, поруч.

Абат перейшов через сад і нахилився до пана Мафра, який справді був ще там у товаристві пані Растуаль. Коли мировий суддя довідався, що кюре хоче з ним про щось поговорити, він попросив його не турбуватись і сказав, що він весь до його послуг і завтра матиме честь сам завітати до нього.

— Ах, пане кюре, — додала пані Растуаль, — дозвольте подякувати вам за вашу проповідь у неділю. Всі наші дами були дуже зворушені.

Абат Фожа вклонився і знову перейшов через весь сад, щоб заспокоїти лікаря Порк’є. Потім до самої ночі він повільно гуляв по алеях, не заходячи більше в розмови, слухаючи сміх, що лунав з обох садів — праворуч і ліворуч.

Другого ранку, коли з’явився пан Мафр, абат наглядав за двома робітниками, які лагодили фонтан. Він захотів побачити, як б’є фонтан; бо без води, казав він, фонтан має дуже сумний вигляд. Муре не погоджувався, казав, що легко може статися нещасний випадок; але Марта знайшла вихід, вирішивши обгородити фонтан гратами.

— Пане абат! — закричала Роза. — Прийшов пан мировий суддя і питає вас.

Абат Фожа поспішив назустріч гостеві і хотів був повести пана Мафра до себе нагору, але Роза вже відчинила двері до вітальні.

— Заходьте, прошу вас, — сказала вона. — Хіба ви тут не у себе вдома? Навіщо панові мировому судді підніматися на третій поверх?.. Тільки якби ви мене попередили вранці, я б повитирала порох у вітальні.

Коли вона, повідчинявши віконниці, захилила за ними двері, Муре покликав її в їдальню.

— Так он як, Розо, — сказав він, — увечері ти вже віддай і мій обід своєму кюре, а якщо в нього нагорі бракує ковдр, то ти його поклади в моє ліжко, добре?

Куховарка обмінялася багатозначним поглядом з Мартою, яка сиділа з вишиванням коло вікна, поки на терасі було сонце. Потім, знизавши плечима, вона пробурмотіла:

— Знаєте, пане, ви ніколи не були доброю людиною.

І пішла. Марта вишивала далі, не підводячи голови.

Вже кілька днів вона працювала з якоюсь гарячковою ретельністю. Вона гаптувала покров на вівтар у дарунок собору. Дами хотіли подарувати цілий вівтар. Пані Растуаль і пані Делангр взяли на себе свічники, пані де Кондамен виписала з Парижа чудове срібне розп’яття.

Тим часом у вітальні абат Фожа лагідно умовляв пана Мафра, кажучи йому, що лікар Порк’є людина релігійна, всіма шанована, він сам дуже страждає від ганебної поведінки свого сина. Мировий суддя шанобливо слухав; його гладке обличчя і банькаті очі набирали захопленого виразу, коли абат вставляв який-небудь побожний вислів, вимовляючи його особливо проникливим голосом. Суддя визнав, що справді трохи перебрав міру; він готовий просити пробачення, якщо пан кюре вважає, що він вчинив не гаразд.

— А ваші сини? — спитав абат. — Пришліть їх до мене, я поговорю з ними.

Пан Мафр усміхнувся й похитав головою.

— Не турбуйтеся, пане абат, негідники більше цього не повторять. Вже три дні, як вони сидять замкнуті в своїй кімнаті, на хлібі й воді. Знаєте, коли я довідався про цю історію, то, якби у мене в руках була палиця, я поламав би її на їхніх спинах.

Абат глянув на нього