Дуглас Адамс - Автостопом — по Галактиці

зелених з металевим полиском космічних кораблів.

— Ну ж бо, — підбадьорював Марвін величезну бойову машину, — тобі ніколи не відгадати.

— Еггммм… — замислилася машина, аж вібруючи від незвичного напруження, — лазерні промені?

Марвін понуро похитав головою.

— Ні, — низьким утробним голосом буркнула машина, — надто очевидно.

Антиматерія? — ще раз спробувала вона.

— Занадто очевидно, — зауважив Марвін.

— Так, так, — пробурмотіла дещо розгублена машина. — Е… а як щодо електронного тарана?

Це було новиною для Марвіна.

— А що це таке? — запитав він.

— А ось що, — захоплено відповіла машина.

З її корпусу з’явився загострений відросток і спалахнув смертельним променем світла. Стіна позаду Марвіна з грюкотом впала і після неї залишилася купка пилу. За хвилю всілися і рештки куряви.

— Ні, — відповів Марвін, — такого в мене немає.

— Але ж гарна штукенція, хіба ні?

— Дуже гарна, — погодився Марвін.

— А, знаю, — ще трохи подумавши, сказала бойова машина з зоряної системи Жаби, — у тебе, напевно, один із цих нових випромінювачів Ксанктік ресатруктрон дестабілізований зенон!

— Вони чудові, правда? — сказав Марвін.

— Так от яка у тебе зброя? — захоплено сказала машина з ноткою остраху у голосі.

— Ні, — відповів Марвін.

— О, — сказала розчарована машина, — то це напевно…

— Ти робиш невірні припущення, — перебив Марвін. — Ти забуваєш взяти до уваги певне абсолютно фундаментальне явище у стосунках між людьми і роботами.

— Е, я знаю, — сказала бойова машина, — це часом не..? — І знову поринула у роздуми.

— Подумай краще, — наполягав Марвін, — вони залишили мене, звичайнісінького робота-слугу, щоб зупинити тебе, гігантську універсальну бойову машину, поки вони рятуватимуться втечею. Як ти гадаєш, що вони могли мені залишити?

— У-у, е-е… — простогнала спантеличена машина, — я гадаю, щось особливо, руйнівне, нехай йому біс.

— Він думає! — сказав Марвін. — Ще б пак, він думає. То, може, сказати тобі все-таки, що вони дали мені для самозахисту?

— Гаразд, скажи, — насторожено сказала бойова машина.

— Нічого, — сказав Марвін.

Настала зловісна пауза.

— Нічого? — ревнула бойова машина.

— Зовсім нічого, — пригнічено поскаржився Марвін, — хоча б тобі якусь електронну виделку, чи що. Машина захиталася розлючено.

— Оце тобі маєш! — заревіла вона. — Зовсім нічого, так? У них у голові що, вітер гуляє?

— Ти тільки поглянь на мене, — сказав Марвін приглушеним голосом, — у мене ж весь лівий бік онімів через жахливий біль у діодах.

— Тобі, напевно, не солодко, еге ж?

— Угу, — з жалем підтвердив Марвін.

— Від цього мене аж тіпає! — обурилася машина. — Я їм зараз усе потрощу!

Знову з’явився електронний таран і спалахнув ще одною яскравою блискавкою, яка перетворила на пилюку найближчу до машини стіну.

— Ти ж розумієш, як я себе почуваю? — сумно промовив Марвін.

— Отак накивали п’ятами і залишили тебе напризволяще! — прогриміла машина.

— Так, — відповів Марвін.

— Я гадаю, їм варто зруйнувати і стелю! — лютився робот-танк.

Перехід між вежами залишився без стелі.

— Це вражає, — пробурмотів Марвін.

— Ти ще не бачив, що я можу, — розходилася машина. — Мені за іграшки знищити і долівку, без проблем!

Долівки теж не стало.

— Хай йому чорт! — тільки й встигла проревти машина, падаючи з висоти шістнадцятого поверху, і, гримнувшись на землю, розлетілася на дрібні кавалки.

— До чого ж тупа машина, аж нудить, — сказав Марвін і поплентався геть.

РОЗДІЛ 8

— То ми довго будемо отак сидіти? — сердито запитав Зафод. — Чого потрібно цим типам там, за вікном?

— Їм потрібен Бібльброкс, — відповів Руста. — Вони хочуть забрати вас у зоряну систему Жаби — найлиховісніший з усіх світів Галактики.

— Та невже? — сказав Зафод. — Для цього їм доведеться спочатку прийти сюди і схопити мене.

— Вони уже прийшли і схопили вас, — сказав Руста. — Вигляньте у вікно. Зафод виглянув у вікно і широко відкрив рота.

— Земля! Земля тікає з-під ніг! — задихаючись вимовив він. — Куди вони забирають землю?

— Вони забирають будинок, — сказав Руста. — Ми у повітрі.

За вікном кабінету пропливали хмарки.

Там за вікном угорі навколо похиленої вежі будинку він знову побачив кілька темно-зелених винищувачів із зоряної системи Жаби. Вона випромінювали силові промені, які утворювали щось на зразок сітки і тим самим надійно утримували вежу будинку в повітрі.

До краю розгублений Зафод похитав головою.

— І що я такого зробив, щоб зі мною таке витворяти? — здивувався він.

— Я заходжу до будинку і його забирають разом зі мною.

— Переймаються вони зовсім не тим, що ви уже встигли скоїти, — сказав Руста, — справа в тім, що ви ще тільки збираєтеся робити.

— Невже від мене більше нічого не залежить?

— Залежало. Багато років тому. Краще тримайтеся за щось, нас дорогою трохи потрясе.

— Якщо я колись зустріну себе колишнього, — сказав Зафод, — то я йому так вріжу, що він навіть не встигне довідатися, від кого йому перепало.

У двері не поспішаючи зайшов Марвін і з докором глипнув на Зафода, подався в куток і там вимкнув себе.

На борту «Золотого серця» панувала тиша. Артур втупив очі у полицю навпроти себе і думав. Підсвідомо він перехопив допитливий погляд Тріліан і знову видивився на полицю.

Нарешті він щось побачив.

Він узяв п’ять маленьких пластикових квадратиків і поклав їх на поверхню столу, який стояв під полицею.

На п’ятьох квадратиках стояли чотири літери Ч, Е, П, У. Він виклав їх поряд з іншими трьома Р, У, Н.

— Чепурун, — вимовив він уголос. — Мої очки потроюються. Здається, я набагато покращив рахунок.

Кораблем хитнуло, і квадратики з літерами уже вкотре перемішалися.

Тріліан зітхнула і знову заходилася вирівнювати їх.

Туди-сюди мовчазними коридорами блукала луна він кроків Форда Префекта. Він вештався кораблем і зганяв свою злість на мертво-мовчазних приладах.

Чому корабель постійно здригається? — думав він.

Чому він перевертається і гойдається?

Чому ніяк не вдається визначити місце знаходження?

І все-таки, де вони опинилися?

Ліва вежа будинку редакції «Путівника по Галактиці для космотуристів» мчала міжзоряним простором із швидкістю, з якою ні досі ні після не літав жоден будинок у Всесвіті.

У центральній його частині з кутка в куток кімнати походжав сердитий Зафод Бібльброкс.

Руста сидів на краєчку столу і займався рутинною справою — розправляв свій рушник.

— То куди, ви кажете, летить цей будинок? — запитав Зафод.

— Зоряна система Жаби, — відповів Руста, — найлиховісніше місце у Всесвіті.

— А там можна перекусити? — запитав Зафод.

— Перекусити? Ви летите до зоряної системи Жаби і ще запитуєте, чи там можна перекусити?

— Без їжі я можу і не дотягти до зоряної системи Жаби.

У вікні вони не бачили нічого, крім силуетів, які, як слід гадати, були розмитими формами винищувачів із зоряної системи Жаби. На такій швидкості космос став невидимим і справді нереальним.

— Ось, посмокчіть оце, — запропонував Руста, простягнувши Зафодові