Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

І я мовчки вийшов геть.

В одній із сусідніх кімнат наздогнав мене дядько. Там коло мертвої він ні одним мускулом не видав своєї тайни – це була видержка. Він не глянув на мене, не зробив ні одного руху. Але тут, коли він мене наздогнав, – він увесь тремтів.

Грубо схопив мене за руку й перериваним голосом зашепотів:

– Але май на увазі, що при найменшій твоїй спробі я впечу тебе до дому божевільних.

Я тільки поглянув на нього, але нічого не сказав.

Прийшовши до себе, я кинувся на ліжко.

Як?… Прийде день – і я більше не вбачу Білої? І я більше не буду говорити з нею? Ні, цього не може бути!.. Ц-ь-о-г-о н-е м-о-ж-е б-у-т-и!

Ні – я не міг вірити тому. Вона ж не може щезнути. Не з самих же молекул складалася вона. Молекули зосталися, – он вони лежать під білим простиралом. А те, що було, властиво, нею? Де ж воно? Не могло ж щезнути й розсіятись, як дим? Вона тут, вона, може, біля мене, може, хоче дати мені про себе знати, але тільки я такий тупий, що не чую того? І що мені робити, щоб почути?

– Скажи мені… Скажи, о Біла! – взивав я гарячим шепотом в одиноцтві. – Скажи мені, що робити, щоб бачить тебе? Коли я умру зараз, чи побачу? Чи зможу ще раз припасти до стіп твоїх, як там на веранді?… О, скажи ж мені, скажи, о Біла, світе життя мого!

Але даремно я дивився в кутки своєї кімнати, даремно стогнав і кликав – і нічого не бачив, і ні звука не чув у відповідь. Я згадав ту науку наук, що заорала мою мисль і мої сили останніми часами, і взивав.

– Коли то правда, так чому ж я не бачу Білої? Чому не відчуваю її? Гей ви, ті, хто запевняв мене в існуванні иньших форм, ніж тілесні, – де ви? Коли ви певні в науці своїй, коли справді є дух, то нехай же хоч чим-небудь він проявить себе зараз. Дайте мені феномен! Я не багато прошу: нехай оцей олівець, що зараз лежить на столі, нехай він зворухнеться під поглядом моїм, і я повірю до кінця й буду ждати, скільки завгодно.

І я впився очима в олівець, а він не рухався з місця, мов то не олівець був, а скеля мільйоннопудова. І одчай западав мені в душу, і мисль про самогубство заволодівала мною. Але що значить моя смерть, коли в о н а умерла.

Самогубство… Це зовсім не така вже складна річ. Але от щось тримало мою руку, щось несвідомо говорило мені, що я буду, таки буду бачити Білу і буду навіть говорити з нею.

І так пройшов день.

І настала ніч

Тихо зробилося в замку. Все заспокоїлося нарешті.

Там десь, у дальній горниці лежить білий труп зі складеними на грудях руками. Скільки темних кімнат треба перейти, аби дійти до трупа того! І в кожній кімнаті – страх.

А ще ж учора, ще тільки вчора грала вона Бетховена. Де ж ділись ті звуки? І вони ж не щезли, і вони ж летять ще десь, і якби знайти секрет – можна було б їх вернути назад. О, Біла!.. Прийди хоч на хвильку! Прийди!.. Прийди!

Я ввесь переповнився одним бажанням – бачити її. Коли існує воля, напруження волі, коли існує найбільше надлюдське напруження волі – то оце саме було воно.

В хаті було абсолютно темно. Я лежав з одкритими очима і нараз… якесь невідоме мені почуття почало заволодівати мною… Трепіт пройшов по всіх моїх членах. Спочатку менший, дрібний, далі дужче, і аж нарешті мене почало трусити, як в епілепсії. У вухах чувся якийсь шум, що теж ріс, ріс, потім розрішався в якийсь самотній акорд. Мить одну була тиша, потім знову розпочинався шум, знову ріс, знову розрішався. Мені стало холодно, мовби я підіймався бистро-бистро в повітря…

В стіні біля моєї голови почулося два стуки… Я весь завмер і переставав дихати… Потім ще два в стелі… і знов два біля моєї голови…

…І тихий якийсь подув пронісся… мов легкий-легкий ледве чутний вітер. Кімната наповнилася блакитним, хвилястим туманом, в якому щезли стіни.

Потім ніжні звуки пролетіли в повітрі, мов сістри[29] заграли в єгипетському храмі, і… серед туману, в неясній авреолі, я вбачив… руку Білої…

…вона хвилювалася в своїх контурах, то наближалася до мене, то відходила в просторінь, і око не встигло схопити неясних рис.

– О, Біла, – беззвучно молив я пересохлими устами. – Невже я не достоїн бачити тебе всю?

Та, мабуть, то було ще неможливо. Тільки руки наближалися до мене майже до обличчя, аж я простягнув губи, щоб поцілувати, та вона віддалилася й щезла зовсім.

І все щезло. Зостався я сам, але з безмежною радістю, з утоленою мольбою, з душею переповненою сяйвом, кличами тріюмфальними. О, тепер я знав, що варто жити!

А настав ранок – першою фігурою, що я бачив, був Агамемнон. Він прийшов сказати мені, що дядько хоче балакати зі мною.

Ха! Але я не хочу балакати з ним!

– Потім мій господин звелів далі сказати, що ви можете жити в замку, скільки схочете.

Ні. Я буду жити, скільки маю право по умові. Він не купить цим мого мовчання, бо й так буду мовчати. Нарешті мені набридла ця торгівля й я крикнув:

– Ах, та дайте мені спокій, і я подарую вам усі ваші злодійства й злодійства всієї землі!

* * *

І з тієї пам’ятної ночі ще раз змінилося моє життя, почалася ще нова його ера. Зрештою, це не можна й назвати життям, бо цьому й назви нема на людській мові. Люди не знали таких форм, то не утворили й слова.

Матеріалізація Білої скоро стала повною. Біла приходила до мене ніби жива, але тепер нам можна було цілком не боятися ні дядька, ні Харона, ні кого б там не було на світі. Вона сідала в моє крісло, я містився біля її ніг, і цілі ночі, цілі ночі ми говорили удвох. Я не чув її слів органом слуху, але відчував їх краще, ніж тоді, якби чув. І так було ліпше нам обом. Ще за життя не раз казала Біла, що звичайний спосіб порозуміння за поміччю слів не задовольняє її. Тепер ми