Інгеборг Бахман - Синхрон

шинки, трошки салату і фруктів, кисле молоко, пили молоко, але, звичайно, не прямо від корови, а з молочної крамниці. Сільського не було тут нічого, це була околиця провінційного міста, а водночас і столиці, приєднаної навіть до мережі міжнародного залізничного й повітряного сполучення завдяки одному потягові й одному літакові, яким, з незбагненних причин, через Франкфурт можна було долетіти до Лондона. Між Каринтією й Англією не було ніяких відносин, з півднем і сходом хоча б якісь не завадили, попри те на всіх рейсах не було жодного вільного місця, але англійці висідали, ймовірно, у Франкфурті, а німці у Франкфурті підсідали, бо до Каринтії прилітали лише німці, і Роберт, який літав цим літаком, був завжди єдиним пасажиром, який летів усю відстань до Клаґенфурта. Елізабет мала незручне сполучення, вона мусила пересідати у Відні, Мілані, а то й навіть у Венеції, а тоді ще кілька годин залізницею, щоб дістатися додому, і вона казала панові Матраєві: Та зрозумій же, це не бездушність, а просто страшенно важко, і я ненавиджу їздити, бо завжди мушу їздити, для мене Венеція — це не те, що Венеція для інших, для мене це тортури, вокзальна метушня і товкотнеча, а Мілан — це катастрофа, не кажучи вже про Відень, бо у Відні в міських швидкісних потягах мені ще й доводиться годинами слухати розмови, які я розумію, розмови людей, яких я цілком і повністю розумію. Набагато легше летіти з Парижа до Дакара й назад, бо не кожне слово аж так розумієш, з усіма його похідними, всіма зловживаннями, всіма фальшуваннями, всією вульгарністю. Бо де ще є люди, які розмовляють так, як пан Матрай, і як досі розмовляє Роберт, і вона затикатиме собі вуха, щоб не слухати всіх тих образ, годинами, в австрійських потягах.

Пан Матрай її не геть зрозумів, але на знак згоди кивнув: саме тому я нікуди більше й не їжджу і більше не хочу ні з ким розмовляти. Він, також як і вона, любив слова з місцевої говірки, вставляв їх у відповідний момент у речення і добрій казенній німецькій мові завжди надавав інтонації, відповідної його особі і його висловлюванням, його настроєві, і любив з критиканською іронічністю зачитати кілька речень з газети, супроводжуючи їх коментарями на кшталт: Звідки вони це взяли? «Не впевнювати», це ж треба! Чуєш? Пан Матрай завжди гордився тим, що Елізабет і Роберт знають стільки іноземних мов, казав, що взагалі не знає, від кого це в них, точно не від матері, яка розмовляла твердою німецькою як слов’янка, і не від нього, бо він ніколи не вчив жодної мови, словенської також не вчив. Елізабет не хотіла йому казати, що Робертів талант до мов не такий уже й великий, що через роботу він був змушений вивчити дві мови і що лише завдяки Ліз навчився досить непогано розмовляти англійською; здібності мала радше вона, які так мало демонструвала, коли писала німецькою у Відні, але, що дивно, могла писати французькою й англійською, лише двомовною, як Тротта, так ніколи й не стала, досконалою теж не була, була просто вправнішою і вміла пристосуватися краще за Роберта, мала кращий слух і була обережнішою, бо ніколи не намагалася розмовляти якимсь конкретним варіантом англійської, а трималася нейтральної англійської, не переймаючи мовних особливостей в англійських і американських друзів, і одного разу поскаржилася Тротті, що вона ніколи не розмовлятиме французькою так добре, як він, а він сказав, що він їй цього не бажає, що краще, щоб вона ніколи не опинилася в такому стані, як він, у стані розчинення, бо розчинили його також і мови. На початку він кілька разів допомагав їй корегувати тексти, коли вона була непевна, а тоді якогось дня сказав, що для її «ремесла», як він поблажливо називав її роботу, вистачить і цього, в Америці їй також допомагали, а тоді пішло ще швидше, бо там для вжитку багато хто вже послуговувався читабельною мовою; вона не була навіть якимсь сенсаційним винятком як у Франції. Тротта розмовляв німецькою як чужинець, з німецької чужини, а французькою як француз, але тим не переймався, не переймався також і тим, що розмовляв двома чи трьома слов’янськими мовами як хтось, хто давно живе десь далеко серед чужинців, а одного разу він їй сказав: Я зрозумів, що я більше нікуди не належу, за нічим не сумую, але якось подумав, що маю серце й належу до Австрії. Проте все це колись припиняється, втрачаєш серце і душу, і лише щось кривавить у мені, але не знаю, що це.

Елізабет тепер зрозуміла, коли розмовляла з батьком, що Тротта все ж таки був австрійцем, у неприйнятті, як батько, який, однак, не те, щоб не приймав і відкидав, а засуджував усе, що ще виглядало «начебто», начебто ще можна вести мову про той дух, і вперто наполягав на тому, що помилку історії так ніхто й не виправив, що рік 1938 не був громом серед ясного неба, що австрійський дім уже давно дав тріщину, що все потому було лиш наслідком тієї тріщини і що його світ, якого він до кінця так і не пізнав, був остаточно знищений 1914 року, він ніколи не розумів, як він опинився в цьому часі, державний службовець, у часи, коли вже давно не було державних службовців, не зосталось нічого, що він під цим розумів. Він любив заводити мову, з повагою і не без критики, про попередні часи, звертав увагу на кожну помилку, не випускав жодної повз увагу, ніби сам її допустився, і Елізабет дедалі більше хотілося слухати батька, відколи він постарів, бо раніше її це мало цікавило. Для неї існувало тільки майбутнє, а ще вона знала, що він, хоч у глибині свого єства і не був соціалістом, ніколи не міг ним стати, не зрадивши самого себе, завжди голосував за «червоних». Буркотів тільки: задля пришвидшення! І щоб припинилось оце лицемірство, бо він не любив усіх тих кривлянь і звертань до минулого, бо те, що він пам’ятав, було геть не таким, і нині більше нікого не цікавило. Він лише всміхнувся, коли Роберт, навчаючись на першому курсі, прийшов з університету й тріумфально заявив, що проголосував за комуністів, і сказав: Ти тільки глянь, який сопляк, голосує за комуняк, і винна, звичайно, Елізабет з усією тією просвітительською балаканиною з великого світу, кажи, правда? Світ колись уже був справді великим і дещо прогресивнішим, але не буду вам пояснювати.