Андрій Анатолійович Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

Кошовий ще жодного разу не бував тут на селі. Але досить добре знав, зокрема – з газет, про побут та звичаї тутешньої периферії. Селяни Галичини, на його погляд, не особливо відрізнялися від бачених ним під Києвом, коли родина винаймала дачу. Сільські дядьки не мали іншої розради після тяжкої щоденної праці, аніж шинок, – й не має значення, де те село: за Києвом чи за Львовом. Проте, покинувши хати й перебравшись у заводські та фабричні бараки, вони не міняли звичок – праця не ставала легшою, а значить, інших забав, окрім піти та напитися, все одно не пропонувалося. Думаючи над цим, Клим усякий раз упирався в однаковий висновок: для чого було кидати село і їхати до міста, якщо заливати горілку з тим самим успіхом можна й на селі, а робота не менш тяжка.

Поки вкотре й без результату шукав відповідь, їхній невеличкий гурт дістався до місця, куди вів Лінда. Сутінки ще не остаточно перетекли у вечір, тож Кошовий міг розгледіти глуху вуличку, що завертала праворуч від тієї, якою вони йшли, й нікуди не вела. Вочевидь, тут зовсім недавно мали намір забудовувати, але потім відмовилися з невідомих причин, і кам’яниці з житлових споруд перетворилися на крамниці та кнайпи для бідного люду. Тут торгували одягом, реманентом, харчами і, звісно, працювали заклади, де не так годували, як поїли.

До одного з таких, розміщеного майже в самому кінці вулички, рушив Карл Лінда. Усередині було гамірно, гучні голоси чулися здалеку, а коли поліцейський потягнув двері на себе й ступив усередину, Клима й Шацького обдало густим шаром горілчано-тютюнової суміші, до якої додавався міцний запах чоловічого поту й немитих тіл.

На нових відвідувачів ніхто з численних присутніх не зважив.

Загальну увагу тримав худий патлатий чоловік, зовні схожий на канцелярський циркуль. Худий, при тому – міцний, довгі ноги на ширині плечей, руки ніби існують окремо від тіла, живучи власним життям, голова – велика, кругла, не зовсім пропорційно припасована до тулуба. Тим не менше, завзятість і затятість, з якими добродій наголошував, мимоволі додавали йому не вповні зрозумілої харизми.

Чимось Назар Данькович усе ж приваблював, притягував, змушував не просто слухати себе, а й дослухатися.

У тому, що бачить саме його, Клим не сумнівався. Й, схоже, той саме ввійшов у раж, лише розминаючись.

– Ми не дозволимо глитаям пити нашу кров! І це, товариство, не просто слова, які ви часто чуєте від мене та інших побратимів! Бо знаєте, що? От не слухайте мене! Не треба! Забудьте все, що я говорив дотепер! Я хочу, дуже хочу, аби вони, оті ваші хазяї, всі ці ляхи з жидами, і то я ще мовчу про німаків, пили мою кров! Впивалися крівцею інших – твоєю, твоєю, твоєю! – Оратор тицяв пальцем у слухачів навмання, не особливо придивляючись. – Хочете ще почути? Так слухайте: я готовий, аби всі вони, гладкі панки з грубими калитками, захотіли ласувати моїм м’ясом!

Кошовий здригнувся, раптом уявивши натовп людожерів у дорогих костюмах із Леоном Радомським на чолі. Зиркнув на Шацького. Того перекосило від огиди. Лінда ж стояв і слухав на диво спокійно, заклавши руки за спину й піднісши голову з виставленим гострим підборіддям.

– Запитайте мене – чому так, товариство? Спитайте, для чого це мені й чому бажаю такого кожному з вас?

– Чому? – пролунало на заклик із різних куточків кнайпи.

– Бо для того, аби пити нашу кров, нас треба тримати повнокровними! – гаркнув Данькович. – Кров здорової людини гаряча й яскраво-червона! Гляньте один на одного, побратими! Кров відлила від кожного з ваших облич! Ви всі – бліда міль! Ти, ти, ти! – Палець знову застрибав навмання. – Чому ваші писки не налиті здоров’ям і не палахкотять, немов наливні яблука в медовий Спас? А гляньте на себе ще раз, уважніше! Наїдків із кожного – дещиця, і то навряд чи хтось із глитаїв зажадає з’їсти нас живцем! Аби було так, нас би досита годували! Ми б гладшали в боках та з виду, немов оті ваші нормувальники, майстри, управителі й ті пани, хазяї, котрі стоять над усім цим! Ми б наливалися доброю кров’ю від гарного ситого життя, працюючи не на пана, а на себе! Соціальна рівність, кожному – за потребами, ось за що ми маємо боротися, товариство! Ось за що мусимо стояти до кінця! Ось які вимоги повинен почути хазяїн, не важливо, хто він: власник ливарні, млину, нафтового родовища, винокурні, тютюнової фабрики!

Суворі й справді, як уже встиг роздивитися Клим, не надто здорові з вигляду робітники, вже доста накручені оратором, підтримали заклик дружним схвальним хором. А Данькович, своєю чергою, накручував сам себе дедалі більше. Кошовий читав про подібне у пригодницьких романах: так себе вводять у транс шамани з дикунських племен, коли прагнуть довести зібранню власну значущість, обраність, винятковість.

Ще трохи – і Даньковича почне тіпати. Так, у всякому разі, підозрював Клим.

– Вам платять копійки, яких вистачає лише на дешеву горілку, погану їжу, дірявий дах над головою! Ще ви платите шевцям і кравцям за латки на вашому одязі та взутті! А вони, ті, хто дає вам копійки за тяжкий труд, викидають черевики з чортової шкіри та штани з дорогого сукна, варто лиш трошки потертися! Або, Господи, прости, вийти з моди! Ви тут, у робітничих, пролетарських передмістях, думаєте про оті панські моди? Ні! Ви думаєте про накладені на вас штрафи! Ви боїтеся втратити й ці крихти! Ваші діти хворіють, ви недоїдаєте, аби принести їм зайвий шматок хліба! Майстер може вилаяти вас, ударити, скалічити! А будь-яка пекельна машина – вбити! Хіба заплаче за вами хазяїн, побратими?

– Ні! Ні! – загуло дружно.

– Так! Він зрадіє! Він утішиться, що замість кожного з вас можна взяти іншого бідаку! Приректи на нелюдське життя іншого сіромаху! Знущатися над іншим небораком! Як ми можемо боротися? Як маємо чинити опір? Тільки страйк, товариство! Загальний страйк!

У натовпі хтось заплескав у долоні, його підхопили.

– А велика війна – вона, побратими, розставить усе на свої місця! Вона тепер лякає наших господарів! Вони мають до неї готуватися, та хіба самі ладні це зробити? Без вас, робітників, жоден із них себе не зміцнить, коли війна на порозі! Ми мусимо користати з цього! І повинні голосно сказати: не хочемо великої війни! Та якщо з нами, простими людьми, не рахуватимуться – вона буде! Її не уникнути, товариство! Тому пропоную зараз спільно скласти перелік вимог, котрі…

– Досить!

Данькович захлинувся, повернув