Саллі Грін - Напівзагублений

Я й подумати не міг, що ти мені подаруєш щось таке. Правду кажучи, я ніколи не думав, що ти взагалі мені бодай щось колись подаруєш. Але він належав твоєму батькові, і…

— Він належав батькові, а перед тим дідові та, можливо, навіть прадідові. Це стародавня й дорога фамільна коштовність родини Еджів, — я знову його піддражнюю, хоч це й щира правда.

— Натане, він занадто коштовний.

— Так, коштовний і дуже важливий для мене: це єдина річ, яку мені подарував батько. Ну, якщо не враховувати Феїрборна і ловецької кулі. Але це єдина добра річ, яку подарував мені батько; ось чому я хочу, щоб вона належала тобі.

— Натане…

— Я довго обмірковував, і це моє рішення. Я хочу, щоб він був у тебе, і я знаю, що батько підтримав би мене.

На очах у Габріеля з’являються сльози.

— Він твій. Назавжди.

Сльози течуть по його щоках, і ми цілуємося, знову і знову.

Розділ третій

Напівзагублений

П'ятдесят перша проблема

Ми знову в таборі Селії, в таборі номер один. Ми були в Леджеровій хижі цілий тиждень, відпочиваючи, набираючись знань, удосконалюючи мої Дари та випробовуючи захисні чари амулета. Потім Леджер відпровадив нас назад у кімнату карт, звідки ми дісталися до Нью-Йорка, а ще через день прибули вже сюди.

Я не розповідаю Селії нічого особливого про Леджера, бо він воліє зберігати конфіденційність, але розказую їй про амулет і свою невразливість.

Мені цікаво, що станеться, якщо Селія випробує на мені свій Дар. Я ненавиджу той шум. Якщо я чогось у житті й жахаюся, то тільки його. І річ не тільки в болю, а й у спогадах, у соромі, у тому, скільки разів я лежав через цей шум на підлозі, стогнучи і щулячись. Але тепер я сам хочу, щоб вона його на мені випробувала. Здається, що й вона вже до цього готова.

Я шкірюся до неї та кажу:

— Але спочатку вдар мене в обличчя.

Вона хрускає суглобами, складає пальці в кулак і щосили б’є мене потужним правим хуком.

І я таки дещо відчуваю: але не біль, а втіху від того, що бачу, як Селія зігнулася в дугу, притискаючи до себе руку. Звичайно, вона відразу випростовується, миттєво себе зцілюючи.

— Таке враження, що я вдарила сталеву стіну, — зізнається вона.

Це, звісно, її не зупиняє, і вона пробує всяке інше: штрикає ножем, стріляє, хоча вішати себе я забороняю. Прошу її застосувати свій шум.

Вона запитує:

— А ти готовий? Тобі не треба якось підготуватися абощо?

— Ні, цей захист — наче панцир, який завжди на мені.

І тут мене вдаряє її шум. Тільки він зовсім не болючий, і навіть не можна сказати, що він мене вдаряє. Слабенький пронизливий звук, неприємний і верескливий, але на мене він впливає не більше, ніж чийсь фальшивий спів.

Я складаю на грудях руки та кажу їй:

— Та ти хоч стараєшся?

Вона ігнорує мою репліку, дивиться на Габріеля й каже:

— Чи ти знайшов якісь вразливі місяця?

— Його можна втопити, але на це треба чимало часу. Його можна зв’язати чи ув’язнити. Він не може опиратися контролюванню свідомості. Якщо хтось з таким Даром запропонує йому здатися, Натан підкориться. Але в бою, у прямій сутичці, йому нічим не зашкодити.

— А бомбами? — запитує Селія.

Я закочую очі.

— Бомби ми ще не випробовували.

— А тебе можна засипати камінням?

— Так. Але, якщо тебе це трохи розрадить, я все одно залишуся живим.

— Думаєш, будуть бомби? — запитує Габріель.

— Якась вибухівка цілком може бути, — відповідає Селія. — Пастки-міни, як ті, що вбили Кірсті.

— Мені вони не зашкодять.

— Хочеш спробувати? — запитує Селія, витягаючи з кишені гранату і простягаючи її мені.

Визнаю, що починаю нервуватися. Ну, але ж кулі не пробивають захист амулета, то і граната не повинна його подужати.

Я беру гранату і висмикую чеку. Селія з Габріелем швидко відскакують якнайдалі. Моє серце калатає, я дивлюся на руку та долоню, не певний, чи зараз їх, бува, не втрачу.

Вибух сліпучий і гучний, і я відступаю, спотикаючись, із заплющеними очима.

Моє серце й далі калатає, я відчуваю поколювання в руці та в долоні, але, на щастя, бачу, що вони залишилися на місці. Я згинаю пальці, вони досі рухаються. Однак надалі я волів би не повторювати таких експериментів.

Пізніше, вже поночі, я сиджу біля вогнища з Габріелем, Селією та Ґрейторекс і регочуся. Селія поділилася своїм планом нападу на Соула — планом, який вона розробляла, поки нас тут не було.

Коли я перестаю сміятися, запитую:

— То тобі знадобився аж тиждень, щоб таке придумати? Пробратися в будівлю Ради й усіх повбивати? Оце і є твій план?

Селія відповідає:

— Я сподівалася, ти оціниш його простоту.

Стримуюся, щоб не послати її подалі, лише люто на неї зиркаю.

— Наближаються щорічні збори Ради. Було неважко з’ясувати точну дату. Це важлива подія, під час якої перевибирають членів та голову Ради. Там будуть присутні Соул, Волленд і Джессіка. Чудова нагода позбутися їх усіх. Ти йдеш перший. Знищуєш ключових осіб, а тоді ми покінчуємо з рештою членів Ради і всіма присутніми там Ловцями.

Габріель хмуриться.

— А що, як їх там не буде? Що, як ти помилилася з датою?

— Якщо їх там не буде, Натану доведеться діяти розважливо, залежно від обставин. І я впевнена, що він впорається.

Думаю, я вже знаю, що зробив би за подібної ситуації: підпалив би будівлю Ради. Знищив би там геть усе.

Селія веде далі:

— Найбільша проблема під час будь-якого нападу — це те, що Ловці можуть ставати невидимими. Із цим Даром вони завжди матимуть над нами перевагу. Хай що трапиться з Соулом, Ловці будуть битися далі, а ми не зможемо подолати невидиму армію: не зможемо впіймати чи вбити тих, кого не бачимо.

— Ми допитували двох упійманих Ловців під дією правдивого зілля, та багато не довідалися. Схоже, що й самі Ловці мало знають про механізм чарів, але нам відомо, що Волленд контролює цю їхню здатність за допомогою відьомських пляшок. Ловці, що стають невидимими, керують своїм Даром самі, але дістають вони його від Волленда.

Хоч я й прагну вбити Соула, та мушу погодитися з Селією. Я кажу:

— Отже, спочатку треба позбавити Ловців їхньої здатності ставати невидимими, а тоді вже братися за Соула.

— Так.

— Який у Соула Дар?

— Настійки й зілля. Такий самий, що й у Волленда. Але в Соула не надто потужний Дар; ось чому він використовує Волленда.