Михайлина Омела - Мертва кров

тепер я вже переконаний: в нашому місті з’явився опир! І цей опир — жінка. А ситуація виглядає так: молода красива жінка отруїлася, у напівмаренні, нічого не тямлячи, вийшла на вулицю, потім впала на дорозі і опритомніла вже у лабораторії професора Лозинського. І він же став її першою жертвою, а другою стала професор математики Іванова. У любовних списках Лозинського й Іванової не збігається жодне прізвище, але і там, і там діяла саме ця жінка, оскільки знайдені речові докази її перебування у них. До речі, пам’ятаєте ту калюжу крові й слизу біля свого під’їзду, про яку ви мені розповідали. Так от, експертиза довела, що слина з квартири Іванової і слиз із калюжі біля вашого під’їзду належать одній людині. Це — складові однієї картини. Жінка, яка вбила Лозинського, прийшла потім до Іванової, доказом чого є шуба, шапка і чоботи Лозинського у її домі.

Очі Орлова були широко відкриті:

— А аналіз крові?

— Група крові збігається як з групою крові Іванової, так і з групою крові Лозинського, тобто дві крові змішані.

— Отже, Богдане Івановичу, третьою жертвою, мабуть, варто вважати того візника, який нас з Інною Іванівною довіз додому, а потім підібрав цю жінку.

— Швидше за все так і є, а вже після цього починається полювання на свідків. Спроба вбити Віку Шеншину закінчилася вбивством її матері та служниці. Марія Іллівна, яка впізнала вбивцю і шантажувала її, була також вбита. І нарешті — два поліцейських і Аріадна Теодофілос. В кожному з цих вбивств вражає сила убивці. Лозинський і Іванова навіть не намагалися чинити опір. Двометровий візник також не зміг її побороти. Служниця була проколота оленячим рогом наскрізь, і, судячи з усього, її з нелюдською силою було просто кинуто на цей ріг. Шеншину було розрізано так легко, наче шматок м’якого масла. У поліцейського в квартирі поряд з квартирою Шеншиних від удару в обличчя був переламаний шийний хребець і розбита лобна кістка. Іншого поліцейського у будинку Теодофілос було прибито дюжиною ножів до кухонних дверей. Три ножі пробили череп.

— Неймовірно!

— І я не повірив би, якби сам цього не побачив. Та й Аріадна Миколаївна була вбита не менш жорстоко. У неї, як і в Марії Іллівни, відірвана голова.

— Як відірвана?!

— Не відрубана, як у Шеншиної, а відірвана. Коли все проаналізувати, то можна зробити висновок, що вона вбиває не лише задля крові, а й для того, аби позбутися свідків.

— Ви ж казали, що знайдені відбитки пальців належать двом особам.

— Відбитки пальців — це вже не загадка, а ключ до загадки. Ми отримали інформацію з Петербурга. Ці відбитки належать двом дуже відомим грабіжникам, яких вдалося заарештувати лише одного разу. Вони хатні злодії. Дуже кваліфіковані. Можуть відчинити будь-який замок чи сейф, але, що найцікавіше, вони ніколи й ніде жодного разу не залишали відбитків своїх пальців і не ламали двері у квартирах, бо завжди могли їх відчинити. Одне слово, фахівці. Тож, коли ми повідомили про таку кількість відбитків їхніх пальців, то у картотеці не приховували свого подиву. Це не було на них схоже. А коли вчора на ножах знову були знайдені такі ж відбитки, то я звернув увагу на те, що один грабіжник залишає сліди чомусь лише правої руки, а другий — лише лівої.

— Може, вони каліки?

— В тому-то й річ, що ні! Скоріш за все, цих грабіжників вже давно немає серед живих. Напевно, вони залізли у дім опириці, щоб її пограбувати, і потрапили до її пазурів. А вже потім вона зробила собі рукавички з їхньої шкіри.

— Але, Богдане Івановичу, якщо вона опириця, то навіщо їй влаштовувати цей маскарад з відбитками пальців, з усуненням свідків? Чи немає за цим усім якоїсь серйознішої причини?

— Цілком імовірно! І ми рано чи пізно з’ясуємо цю причину, але ось що я ще хочу сказати. Ці грабіжники були спіймані лише одного разу, і то лише тому, що господарі несподівано повернулися додому через смерть господині…

— Ви хочете сказати, що вони спочатку вивчають квартиру, яку збираються пограбувати? Отже, квартиру опириці вони вважали порожньою?

— Так, Сергію Олексійовичу! І не лише вважали, а й кілька разів перевіряли — телефонували, заходили туди під різними приводами, аби остаточно переконатися, чи вдома господарі.

— Отже, опириця живе у будинку, який тривалий час перебуває без господаря?

— Саме так. Але тут ще одна особливість. Вони зазвичай не брали важких об’ємних речей, лише дорогоцінності, гроші, антикваріат, а для цього їм вистачало невеликого автомобіля, який вони завжди ставили недалеко від того будинку, куди збиралися залізти.

— І ви знайшли цей автомобіль?

— На жаль, ні. Ми навіть не знаємо, який був цей автомобіль, але я вже дав вказівку поліцейським доповідати про всі автомобілі, які вкриті триденним шаром снігу.

Орлов підвівся і пройшов по кімнаті:

— Мені не дає спокою те, що опириця якимсь чином дізналася про наш план заховати Віку Шеншину з матір’ю в мене на дачі.

— Якраз це могло бути випадковістю. Але, на щастя, Віка Шеншина сама додумалася поїхати до Петербурга. І, судячи з усього, Кримський-Корсаров справді бачив віщий сон. Пам’ятаєте його переляк, коли він, ідучи до нас, на вулиці побачив жінку у темно-вишневій шалі і впізнав у ній жінку-опирицю зі свого сну? Так от, у кімнаті, де був убитий поліцейський, ми знайшли саме темно-вишневу шаль.

— Богдане Івановичу, ніякого віщого сну Кримський-Корсаров не бачив.

— Як не бачив?!

— Все дуже просто. Те, що він вважає сном, насправді відбувалося в реальному житті. І у вікні він бачив те, що там і відбувалося.

— Дозвольте, у якому вікні?

— У вікні Шеншиних.

Аблаутов недовірливо подивився на Орлова.

— Так-так! Адже він — сомнамбула, сновида. І навіть сам про це не здогадується. Тієї ночі, ідучи по карнизу, а його номер у готелі знаходиться на тому ж поверсі, що й квартира Шеншиних, він на власні очі побачив сцену вбивства і запам’ятав обличчя вбивці, а потім впізнав її на вулиці.

— Тепер я все розумію. Але ж Кримський-Корсаров бачив цю жінку і у Великому театрі на виставі «Кармен»!

— Під час прощальної вистави Шнелінгер?

— Так! Він показав на цю жінку, але нею виявилася дружина генерал-губернатора, хоча цілком можливо, що вона могла просто зайняти те місце, де Кримський-Корсаров побачив перед тим вбивцю. Там було багато жінок. Занадто багато. А побачивши дружину губернатора, Кримський-Корсаров не став твердити, що це саме вона. Він просто розгублено прошепотів: «Мені здалося, що вона щойно тут стояла…»

— А шкода,