Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

самотні жінки й покинуті домогосподарки, нетверезі циганки та обдурені студентки, на вулицях темніло, і в барах запалювалися перші золоті вогні, приглушені тютюновим димом. Крамниці поступово зачинялися, хоча до ночі ще можна було купити алкоголь і хліб, сонце освітлювало поверхню води, червоні відблиски спалахували у вікнах мансард і кімнат до винаймання, тіні густішали, мов чорнило, і пам’ятник Леніну, схожому на молодого бітника, у зеленому піжонському піджаку та вузьких штанях фасону кінця 50-х, так ось пам’ятник Леніну западав у тінь, біля нього збиралися школярі й слухали музику з мобільних телефонів. По десятій вечора на тісних вуличках, у центрі, лунали веселі п’яні вигуки й нервові зітхання тих, хто вирушав додому, не в змозі продовжувати це безкінечне святкування, цей день усіх потопельників, які підпливали до берегів їхнього містечка й стояли на піщаному морському дні, притоптуючи набухлими від води черевиками в такт музиці з мобільних телефонів. Ближче до півночі всі заводилися й атмосфера була просякнута пристрастю, вином та небезпекою. В одному з барів починалася бійка – підлітки зчепилися з молдаванами з приводу музичного автомата, вони довго не могли поділити що їм усім слухати, хоча і ті, і ті хотіли слухати печальні тюремні пісні, але в кожного з них були свої улюблені печальні тюремні пісні, і тоді хтось перший ліз до музичного автомата поза чергою й починалася бійка. Молдавани були старшими, тому спершу перевага була на їхньому боці, вони викидали місцевих на вулицю, відганяючи їх від бару, проте на вулиці на допомогу підліткам приходили їхні старші брати, пияки, безробітні й випадкові перехожі, зблискувало бите скло, гриміла перша вітрина, підлітки діставали фінські ножі, і свято сягало апогею. Нічне повітря сушило горлянки й тверезило голови, об які бились пляшки з портвейном, молдавани відступали в бічні вулички, виносили поранених і розчинялися в паркових алеях. На виклик приїжджала міліція й розганяла тих, хто залишився. Розігнавши всіх, міліціонери заходили до бару й допивали все, що залишилося після молдаван, слухаючи печальні тюремні пісні. Слухаючи і не перебиваючи.

У нічній тиші озивалися птахи, у ліхтарному світлі тьмяніли згустки крові, під пам’ятником Леніну сиділи підлітки й витирали рукавами криваві шмарклі. Чистили ножі, закачували до телефонів нові печальні тюремні мелодії й дивилися в бік моря – туди, де була тиша, туман і темрява, себто не було нічого.

2

Спочатку вони думали пограбувати кіоск із тютюном.

Довго ходили навколо, принюхувалися. Але в одного з них, Боді, була алергія на тютюн, йому відразу ж стало погано, і кіоск залишили в спокої. Приятель Боді, Вєтал, після цього з другом не розмовляв, хоч у душі тішився, що все так обернулося, оскільки жоден із них не курив, і навіщо їм був потрібен цей кіоск, ніхто не знав. Друзі саме закінчували школу, були невиправними романтиками й лузерами, алкоголь їм не продавали, і жінкам вони не подобалися. У принципі, чоловікам також. Нікому вони не подобалися. І ось одного разу в себе на районі, у харківському передмісті, їм трапився п’яний комерсант, котрий мирно спав на лавці під салоном гральних автоматів. Друзі тут-таки вирішили його бомбонути, скажімо, забрати мобільник. У комерсанта їх виявилося три, тож вони всі три й забрали. На ранок мобільники почали дзвонити. Друзі розгубилися, прийшли на радіоринок і майже за безцінь скинули перші два, лишивши третій про всяк випадок у себе. Бодя панікував, кричав, що їх тепер напевне будуть шукати, і пропонував кудись урити, скажімо, у Крим, до моря. На виручені з продажу телефонів гроші вони взяли дві плацкарти й того ж вечора вирвалися з міста в темне й солодке невідоме. Уночі їм снилися бойові кораблі. На постіль грошей їм не вистачило.

Пересівши в Сімферополі, вони доїхали до Алупки, зійшли з автобуса й пішли дивитися місто. Довго фотографувалися під зеленого кольору пам’ятником Леніну, котрого Вєтал через штани в обтяжку спочатку не пізнав і довго переконував Бодю, що це який-небудь місцевий тип. Купили чипсів. На цьому гроші закінчилися.

Приятелі вийшли до моря, усілися на каміння й стали розглядати білі, ніби вагонна постіль, небеса, слухаючи мелодії з мобільного телефону. Був березень, і життя видавалося безкінечним і солодким, як безкоштовна карамель. Можна було влаштуватися матросами на один із суховантажів, ходити під яким-небудь екзотичним прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки й мати справжній паспорт моряка – перепустку до найтемніших і найсолодших брам, заходити в чорні гарячі порти, заливатись алкоголем і спати з веселими безвідмовними китаянками, провозити в шлунках контрабанду й торгувати краденим одягом, носити фальшиве золото й водитися з найбільшими негідниками та відчайдухами в місті, якщо лише такі знайдуться. Можна було бовтатися в солоних, мов сльози, водах Червоного моря, тягатися вздовж ефіопських берегів, харчуючись лише рибою та анашею, переїздити з міста до міста, тертися між галасливою портовою публікою, пити з мічманами й корабельними лікарями, співати з убивцями й збоченцями, полювати на акул, драконів і хижих підступних восьминогів. Можна було вибирати з життя найкращі та найсмачніші шматки, починати все спочатку й ні від кого не залежати, мчати наосліп крізь морські марева, пробиватися крізь хвилі, терпіти спрагу та голод, умерзати в кригу й горіти на повільному пекучому вогні, щоби зрештою дістатися до місця призначення, де на тебе завжди чекають слава, пошана й солодка безумна любов. Головне зараз не вдавитися чипсами.

Під вечір голодні приятелі повернулися до пам’ятника Леніну, щоб продати останній мобільник. З ними розговорився чорношкірий підліток, старший за них на пару років, який вигулював під пам’ятником свого боксера й назвався Габріелем, сказав, що грошей у нього немає, але є кімната, у якій зараз ніхто не живе, і тому він може здати її на кілька днів. В обмін на телефон, ясна річ. Друзі на якусь мить завагалися, але всього лише на мить. У кімнаті з меблів було ліжко, вони завалилися в нього, не скидаючи одягу, і безтурботно проспали майже до обіду.

Уранці Бодя знайшов під ліжком старі шахи. З шахами в руках вони й зашли до санаторію Міністерства оборони, знайшли там на лавках пару підтоптаних полковників і запропонували зіграти. Виграли двадцять доларів та пачку сигарет і пішли купувати чипси. І ось у магазині вони підійшли до ефектної жінки в чорному, котра стояла біля прилавка, розглядаючи пляшки з мадерою, і попросили купити їм пива, жінка ретельно оглянула їх, з голови до ніг, узяла вина й запросила до себе. Жила вона в тому-таки санаторії Міністерства оборони, була офіцерською вдовою й