Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Почувався піднесено, і через це йому було соромно. Відчуття не нове. Абдул завжди любив ринг, бо там дозволено виявляти насильство й агресію, однак після бою неминуче запитував себе: «Що я за людина така?» Адже там він був ніби лис у курнику, що вбиває більше, ніж здатен з’їсти й затягнути до себе в нору, шматуючи пташок суто заради задоволення від процесу.

«Але Хайдара й Фузена я не вбивав, — подумав він. — Та й вони геть не безневинні кури».

У кафе біля заправки зібралося повно люду. Серед юрби помітив Кію, жінку, з якою розмовляв під час останнього візиту сюди. Вона була з дитиною. «Смілива», — подумав.

Хакіма ніде не було видно.

Кія усміхнулась, помахала Абдулові, але він відвернувся й сів окремо. Не хотів зближуватися з нею чи будь-ким іще. В агента під прикриттям не може бути друзів.

Замовив кави й хліба. Чоловіки навколо здавалися наляканими, але водночас збудженими. Одні голосно говорили, либонь, маскуючи страх; інші нетерпляче метушилися, а дехто сидів тихенько, задумано покурюючи сигарету. Старші чоловіки й заплакані жінки в натовпі були, певно, родичами, що прийшли провести своїх у дорогу. Розуміли: навряд побачаться колись іще.

Нарешті заявився й Хакім у брудному спортивному костюмі. Пройшов вулицею, не звертаючи уваги на людей, що чекали на нього, відімкнув бічні двері гаража, зайшов усередину й зачинив їх за собою. Потому піднялися ворота й надвір викотив автобус.

За ним вийшло двоє джихадистів. Рухалися неквапливо, звісивши з плечей автомати й сердито зиркаючи на людей, котрі одразу ж відводили погляди. Тільки Абдул знав, що в автобусі запаковано кокаїну на кілька мільйонів доларів. Невже всі тут справді вважають, ніби джихадисти охоронятимуть їх? Напевно, просто не замислюються над цим, та й усе.

Хакім вийшов із буса, відчинив пасажирські дверцята, і люди потяглися до входу.

Хакім гукнув:

— Для багажу — верхня полиця. Тож одна ручна поклажа на людину. Це правило для всіх. Без винятків.

З юрби почулися обурені вигуки, охоронці стали обабіч Хакіма, і невдоволення нараз ущухло.

Хакім сказав:

— Готуйте гроші. Тисяча доларів або євро — чи їхній еквівалент. Впущу тільки тих, хто заплатить.

Люди поквапилися першими зайняти місця. Абдул не поспішав, планував сісти останнім. Інші пасажири намагалися перепакувати вміст двох валіз в одну, хтось обіймався з ріднею.

Чекаючи, Абдул уловив дух кориці й сандалу і побачив біля себе Кію. Вона промовила:

— Після розмови з вами я пішла до Хакіма, і він загадав сплатити всю суму наперед. Зараз же просить половину, як ви мені й казали. Як думаєте, в мене він вимагатиме все?

Абдулові хотілося сказати щось заспокійливе, але він стримався й тільки знизав плечима.

— Запропоную йому тисячу, — підсумувала Кія і, тримаючи дитину на руках, приєдналася до черги.

Абдул побачив, як вона дала Хакімові гроші. Той узяв купюри, перерахував, склав у кишеню й, нічого не сказавши — навіть не глянувши на неї, — махнув заходити. Отже, вимога повної платні наперед була перевіркою, спробою скористатися самотністю жінки. Та як вона показала, що не дозволить крутити собою, апетит довелося вгамувати.

Посадка забрала годину. Абдул зі своєю дешевою шкіряною сумкою зайшов до автобуса останнім.

Усередині містилося десять рядів сидінь, чотири в кожному: по два обабіч проходу. Салон був повний, однак передній ряд залишався порожнім — утім, на кожній парі сидінь стояло по сумці. Чоловік ззаду сказав:

— Це місця для охоронців. Схоже, кожному з них треба по два крісла.

Абдул знизав плечима й кинув погляд уздовж проходу. Залишилося тільки одне вільне місце: біля Кії.

Він зрозумів, що ніхто не хотів сидіти поруч із дитиною, яка, без сумніву, крутитиметься, вередуватиме й блюватиме всю дорогу до Триполі.

Закинувши сумку на полицю, Абдул вмостився біля Кії.

Хакім сів за кермо, охоронці зайшли, і бус рушив на північний виїзд із міста.

Як розігналися, через вибиті шибки в салон повіяв приємний вітерець. Коли в автобусі сорок людей, вентиляція аж ніяк не зайва. Однак у пилову бурю можуть виникнути неприємності.

За годину віддалік з’явилися обриси немовби американського міста: новенькі будівлі та вежі. Абдул здогадався, що це труби, перегінні колони та величезні цистерни нафтопереробного заводу в Джермаї — першого в Чаді. Звели його китайці в межах програми розробки місцевих нафтових родовищ. На відсотках від угоди урядовці заробляли мільйони, однак ці гроші не доходили до найбідніших мешканців узбережжя озера Чад.

Далі пролягала гола пустеля.

Більшість населення Чаду жила на півдні, довкола озера й столиці. Там, куди вирушив автобус, у Лівії, міста розташовувалися головно на півночі — біля середземноморського узбережжя. Між цими двома центрами на тисячу миль простягала пустеля. Було кілька автострад, зокрема Транссахарське шосе, одначе їхній автобус, із контрабандою й нелегальними мігрантами, уникатиме головних доріг. Натомість теліпатиметься тридцять кілометрів на годину, від оази до оази, вузенькими стежками серед піску, зазвичай не перетинаючись з іншими машинами від світання до самого смерку.

Кіїн малий прикипів до Абдула поглядом, а коли той глянув у відповідь, заховав личко. Зрозумівши врешті, що чоловік не страшний, малий перетворив ці хованки на гру.

Абдул зітхнув. Тисячу миль мовчати не вдасться. Здавшись, урешті заговорив:

— Привіт, Наджі.

Кія мовила:

— Ви пам’ятаєте, як його звуть!

Вона всміхнулася, і ця усмішка нагадала йому одну іншу людину.

* * *

Він працював у Ленґлі — штаб-квартирі ЦРУ на околиці Вашингтону. На роботі послуговувався своїм середнім ім’ям, Джон, бо, коли представлявся Абдулом, доводилося наново переповідати свою історію чи не кожному білому співрозмовнику.

Він служив ось уже рік, але, крім як тренуватися, не робив нічого, тільки перечитував арабські газети й готував англійською стислі виклади зі статей, присвячених питанням міжнародної політики, оборони та розвідки. Спочатку писав докладно, та як зрозумів, чого хоче від нього керівництво, стало зовсім нудно.

Із Аннабелль Соррентіно вони познайомилися на вечірці в одній із вашингтонських квартир. Хоч і нижча за Абдула, вона однаково була висока, струнка і неймовірно вродлива. Любила спорт, бігала марафони. Працювала в Державному департаменті.

Почалося все з розмови про арабський світ, яким вони обоє цікавилися. Абдул швидко збагнув, що Анн дуже розумна. Та найбільше його причарувала її усмішка.

Коли вона зібралася йти, він попросив у неї номер телефону.

Після кількох побачень вони почали спати разом, і він відкрив, що в ліжку Анн невситенна. А вже за кілька тижнів зрозумів, що хоче одружитися з нею.

Після пів року ночей, проведених