Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 27

Ранок зустрів Амілію не надто урочисто. Хоча кімната була просторою і світлою, і штори вже давно були розсунуті, вона все ще лежала в ліжку, наполовину кутаючись у ковдру.

Сон був тривожний і уривчастий. Те, що мало бути балом — перетворилось на якусь формальну гру, де кожен усміхався, але казав не те, що думав. Їй снились вальси, балачки про заручини і голос Торіна, який знову й знову кидав свої двозначні натяки.

За дверима обережно постукали.

— Пані Мотбайн? — почулося. Голос служниці.

— Так… заходьте, — сонно озвалася Амілія, сідаючи й натягуючи плед на плечі.

Служниця зайшла, тримаючи срібний піднос із сніданком. На ньому була кава, кілька теплих булочок і щось схоже на фруктову пасту.

— Лорд Сальнор просив передати, що вийде пізніше. У нього зустріч із маркізом.

— Чудово, — буркнула Амілія. — А я зранку мала бути шпигункою, а не розкішною соньком.

Служниця нічого не сказала — лише залишила піднос на столику біля вікна й чемно вклонилася.

— Я вдягнуся сама, дякую, — додала Амілія вже з нотками бадьорості. — Хочу вийти трохи пройтися. Самій.

Коли двері зачинились, вона глянула на піднос, взяла одну з булочок і відкусила. Потім встала, зібрала волосся в простий вузол, натягнула легке плаття з високим коміром і вийшла в коридор.

Маркізат зранку був напрочуд тихим. У залах панувала прохолода. Поодинокі слуги пересувались беззвучно, як привиди. Вікна відчинені, і повітря ззовні тягнуло в себе аромати зелені й свіжості.

Амілія йшла повз стіни, вдивляючись у портрети, старовинні гобелени, тьмяні дзеркала, у яких її відображення здавалося трохи чужим. Поки не зупинилась біля галереї, що виходила у внутрішній сад.

— Час братися до справи, — тихо мовила вона сама до себе. — Годі вже ті балкони…

Після сніданку Амілія вирішила рушити в менш людне крило маркізату — західне. Там було тихіше, ймовірно, менше гостей, а отже, й більше шансів побути наодинці з думками. Вона йшла повільно, вдивляючись у старі гобелени, що прикрашали стіни, та час від часу зупинялась, аби послухати, чи не лунають звідкись голоси. Схоже, більшість гостей ще не встигли відійти від вчорашнього вечора.

Амілія звернула за кут, і зненацька — хтось різко вийшов з бокових дверей.

— О… — торкнулась грудей, намагаючись стримати здивований зойк.

— Сподівався, що зустріну тебе тут, — озвався знайомий голос. Торін стояв із злегка нахиленою головою, руки в кишенях, усмішка — ледь помітна. — Як спалось, шпигунко?

— Прекрасно, якщо не рахувати вальсів, натяків на фату і твого голосу в голові.

— То я був у твоєму сні? — підняв брову Торін. — Лестиш мені.

— Не зараз, Торіне, — хмикнула вона. — Я прийшла не за цим. Тут щось… тихо. Надто тихо.

Вони пішли далі коридором, не промовляючи зайвого. Їхні кроки губилися в товстих килимах, а між кам’яними стінами лунала лише віддалена мелодія, можливо, з якогось віддаленого салону. І тоді — вони зупинились.

Двері попереду були ледь прочинені. Із-за них долинали голоси. Спочатку нечітко, потім — більш виразно. Амілія вмить відступила в нішу навпроти, Торін — слідом. Він вказав поглядом на шпарину між дверима.

— ...кажу тобі, ці документи знову переправляли через порт Лотвейн. Той самий шлях, яким ішла зброя два місяці тому.

— Тихіше, — інший голос, різкіший. — Якщо хтось дізнається, що ми підтримуємо зв’язок із агентурою Нордалінсі...

— Ніхто не дізнається, — обірвав перший. — І поки маркіз прикриває нас, ми можемо тримати ситуацію під контролем.

— Але він надто явно гне свою лінію. Банкет, танці, розмови — він же не дипломат, а пес режиму. Якщо його викриють, нас потягнуть за ним.

Амілія обережно вдихнула. Торін теж стояв, мовчки слухаючи, але його обличчя спохмурніло. Нордалінсі. Знову вони. Агентура. Порт Лотвейн... Важливі речі, які не можна залишати поза увагою.

— Що ж... — знову пролунав голос із-за дверей. — Якщо королівські розвідники щось запідозрять, просто звинуватимо когось із їхньої делегації. Зокрема, цю молоду… як там її... Мотбайн?

— І вона, і її лорд надто цікаві. Не встигли приїхати, а вже нишпорять у коридорах.

Торін скосив погляд на Амілію. Вона відповіла йому таким самим — і стиснула губи. Все, тепер було ясно: вони точно у вулику, повному змій.

Тихенько, не привертаючи уваги, вони відійшли назад. Коли двері лишились за кілька поворотів, Торін зупинився.

— Це вже не гра. Вони не просто балуються зв’язками з Нордалінсі — вони готують щось серйозне. І ми в епіцентрі.

— Чи не зарано ми сюди приїхали? — прошепотіла Амілія, більше до себе.

— Ні. Вчасно. Бо якщо те, що ми щойно почули — правда, то завтра вже може бути запізно.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍