Анжеліка Вереск - Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск

Він сидів, крутив головою, намагався зрозуміти, як усе влаштовано. Я ловила погляди сусідів по салону й удавала, що все норм. Ну, мало що — турист. Особливий. З іншого світу.

А потім почалась та сама тремтлива нота в грудях. Ми наближалися до села, і я відчувала, як серце відгукується на кожен знайомий пейзаж.

 Вітер пах дитинством, річкою й татовим тютюном.
Я ковтала сльози, але не втрималась, коли побачила знайомі дахи.

— Це мій дім, — прошепотіла я. — Моє минуле.
Він стиснув мою руку. Не сказав ні слова — і правильно. Є моменти, коли мовчання каже більше, ніж тисяча слів.

Я стояла перед хвірткою рідного дому, вдивляючись в облуплену фарбу, ніби це були двері в інший світ — що, зрештою, було не так вже й далеко від істини. Серце гупало в грудях, долоні спітніли. За спиною стояв Глейв — високий, мовчазний, з каптуром на голові, щоб хоч якось не виділятися. Хоча кого я обманюю — цей вождь з поставою лева на полюванні, навіть у пальті від сусіда моєї подруги виглядав так, ніби крокує полем бою.

Я штовхнула хвіртку. Вона жалісно заскрипіла, і наче відлунням відповіло моє власне хвилювання. У дворі — тиша, десь за будинком гавкала собака. Я вже зробила крок, як раптом двері розчахнулися.

— Мія?.. — мамине обличчя зблідло, як крейда. Вона впустила ганчірку, що тримала в руці. — МІЯ!

— Мам!.. — мій голос зірвався, і в горлі одразу защипало. Вона підбігла, схопила мене за плечі, тремтячими руками провела по обличчю, по волоссю, ніби не вірила, що я справжня.

— Господи... Де ти була?! Мія! Ми думали… Ми...
І раптом вона схопилася за груди, важко дихаючи.
Тато вискочив з дому, кинувся до неї.

— Олено! Що з тобою?!
— Все добре, — я вже обіймала її, притискалася, ніби хотіла надолужити весь час розлуки. — Мамочко, все добре. Я тут. Я жива.

— Де ти була?!
Батьків голос дзвенів. Його очі — завжди стримані, суворі — тепер були повні відчаю і полегшення. Я намагалася щось сказати, але сльози душили. Обняла і його — як у дитинстві. Ми стояли втрьох, переплетені вузлом болю і радості, поки позаду не пролунав тихий, обережний голос:
— Мія...
Я обернулась. Глейв стояв біля воріт, опустивши каптур. Мої батьки хором запитали:
— А це хто?..
Я схлипнула і тихо сказала:
— Це… це Глейв.

Мама опустила руки. Батько випростався, його погляд став жорстким.
— Нам треба вам багато чого пояснити, — промовив Глейв. — Але спершу… дозвольте хоча б привітатись.

Я спробувала почати розповідь, плутаючись, перескакуючи з думки на думку, як після страшного сну, коли не знаєш, з чого почати. Сказала, що все поясню. Що потрапила в інший світ. Що спершу думала, ніби збожеволіла. Що не могла повернутись, не знала як. Що зустріла Дарину. Що на мене напали. Що жила в іншому часі, іншій реальності.

Тато стиснув губи. Мама дивилась на мене, як на прибулу з Марсу. Втім, у певному сенсі я такою і була.

І тоді Глейв вийшов уперед. Повільно, з гідністю простягнув руку, і в його долоні запульсувало м’яке золоте світіння.

— Магія, — сказав він. — Ми прийшли через портал. І можемо показати його вам.
Він зробив крок убік, провів пальцями по повітрю, і немов тканина реальності розійшлася: відкрився прохід у туманний, прадавній Нортундський ранок.

Мама зойкнула, вчепилася в мій рукав. Тато видихнув щось невиразне.
— Це… правда?..

Я кивнула. І почала все. Розповіла про гопників, про дівчину Дарину, про зілля, про плем’я, про ліс, про вогнища, тинг, чужий дім, що став своїм. Про те, як уперше зустріла його — Глейва. І як він урятував мене від викрадачів. Як дивився на мене. Як я полюбила його.

Мама сиділа на дивані, обійнявши подушку. Тато наливав собі третій стакан води. Їхні обличчя то блідли, то наливалися фарбою.
— Ти… заміжня? — мама уточнила, примруживши очі.
— За їхніми звичаями — так. Він мій чоловік.
Вони переглянулись, а тоді мати хитро усміхнулась:
— Ну, і коли ти нас з зятем офіційно познайомиш, а?
Ми всі розсміялися. Яке ж це було полегшення. Наче з мене зняли тисячокілограмовий камінь.

Ми накрили стіл. Все просто — салати, картопля, оселедець, чай, пиріг. Але їжа того вечора здавалася смачнішою за будь-яку страву в лонгхаусі Нортунда. Ми говорили, згадували, я сміялася до сліз. Глейв відповідав на питання чесно, іноді плутався. Він розповідав про їхнє життя, про те, що означає бути вождем. Як вони полюють, як шанують жерців. Тато зацікавився. Мама більше слухала, але її очі стали теплішими.

Вночі ми залишилися у них. Мені постелили на моє старе ліжко, яке скрипіло, як у дитинстві. А Глейву — на дивані, але він нічого не сказав. Лише знизав плечима й мовив:
— Це все — прекрасно.

Вранці, коли ми прощалися, мама міцно обняла мене.
— Приходь частіше, добре? Навіть якщо з інших світів. Знайдеться і чай, і пиріжки.
Я кивнула, а в грудях уже палало від емоцій. Ми з Глейвом вийшли до хвіртки. Він подивився на мене й сказав:
— Я не проти навідуватися сюди частіше. Особливо заради того… кіноатра.
Я пирснула.
— КіноТеАтра, мій вожде. Але ти ще не був у Діснейленді…
Він підняв брову, зацікавлений:
— Це ще одне місце, де показують ілюзії?
— О, це місце, де тебе точно знесе дах.

Ми взялися за руки. Над травою відкрився портал.
І ми ступили в нього.
У Нортунд.
Разом.

Кінець.

 Любі читачі! Я так сподіваюсь що вам сподобалася ця історія, я старалась додати до неї і любов, і гумор і пригоди)))) Будь ласка, прошу поставити вподобайку, написати хоча б невеликий комент про повороти сюжету- мене це дуже мотивує і надихає))) я буду вам дуже вдячна!!) Чекайте на нову історію вже незабаром)) щиро ваша Анжеліка Вереск<3<3<3

Кінець