Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

Вона невпевнено сіла. Голова йшла обертом. Вони були на стрімчаку, що здіймався над узбережжям. Приблизно за сто ярдів блищав у місячному сяйві океан. Прибій лагідно омивав корму їхнього човна, що стояв на березі. Праворуч від неї на краю стрімчака височіла будівля, схожа на маленьку церкву з прожектором на дзвіниці. «Маяк!» — здогадалася Хейзел. Позаду них шелестіли на вітру луки з високою травою.

— Де ми? — запитала вона.

— Дякувати богам, ти прокинулась! — Френк видихнув. — Ми в Мендосіно, приблизно за сто п’ятдесят миль на північ від «Золотої Брами».

— Сто п’ятдесят миль? — застогнала Хейзел. — Я була непритомна настільки довго?

Персі опустився навколішки поруч із нею. Його волосся ворушилось від морського вітру. Він поклав руку їй на чоло, наче перевіряючи, чи є в неї жар.

— Ми не могли тебе розбудити. Зрештою вирішили віднести на берег. Ми подумали: може, морська хвороба...

— Не морська хвороба.

Вона глибоко вдихнула. Приховувати правду ставало дедалі нестерпніше. У голові пролунали слова Ніко: «Якщо це трапиться в бою...»

— Я... я не була чесною з вами, — промовила вона. — У мене був провал свідомості. Це трапляється час від часу.

— Провал? — Френк узяв її за руку, від чого вона розгубилась... але водночас їй стало так приємно. — Це якась Хвороба? Чому я раніше не помічав?

— Я намагалась це приховувати, — зізналась вона. — Поки що мені щастило, але останнім часом стає дедалі гірше. Це не хвороба... не зовсім. Ніко каже, що це побічний ефект мого минулого, того місця, де він мене знайшов.

Напружені зелені очі Персі було важко прочитати. Вона не могла збагнути, він переймається за неї чи насторожився.

— Де саме тебе знайшов Ніко? — запитав він.

Язик Хейзел став наче ватним. Вона боялась, якщо почне розповідати, то провалиться назад у минуле. І все ж, хлопці заслуговували знати правду. Якщо Хейзел підведе їх під час пошуків, знепритомніє у вирішальну мить... Годі! Вона більше не житиме з такими думками.

— Я поясню, — пообіцяла Хейзел і почала порпатися у рюкзаку. Вдалось же їй забути взяти пляшку води. Що за дурепа. — Є... є щось попити?

— Авжеж. — Персі лайнувся грецькою собі під ніс. — Ну я й телепень. Залишив припаси внизу, в човні.

Незручно було просити дбати про неї, але Хейзел опритомніла виснажена і з пересохлим ротом, наче прожила останні декілька годин водночас і в минулому, і в теперішньому часі. Вона закинула на плечі рюкзак і меч.

— Не зважай. Я можу йти...

— Навіть не думай про це, — промовив Френк, — поки чогось не поїси і не поп’єш. Я принесу.

— Ні, я сходжу. — Персі глянув на їхні стиснуті долоні. А потім впився очима в небокрай, наче відчув якусь небезпеку, але там не було нічого незвичного — тільки маяк та зелені луки, що простягались удалечину. — Залишайтесь тут. Я зараз повернусь.

— Ти впевнений? — кволо промовила Хейзел. — Я не хочу, щоб ти...

— Усе гаразд. Френку, будь насторожі! Щось таке в цьому місці... Не знаю.

— Я захищу її, — пообіцяв Френк.

Персі помчав геть.

Коли вони залишились на самоті, Френк наче усвідомив, що досі тримає її долоню. Він прокашлявся і відпустив руку.

— Я, е-е... гадаю, я знаю, чому ти непритомнієш, — сказав він. — І звідки ти.

Серце завмерло.

— Знаєш?

— Ти настільки відрізняєшся від усіх інших дівчат, яких я зустрічав. — Він кліпнув очима й поспішно продовжив. — Ну... не в поганому сенсі. Просто те, як ти розмовляєш. Ті речі, що тебе дивують: наприклад, пісні, чи телепрограми, або жаргон, яким усі користуються. Ти розповідаєш про своє життя так, наче воно було багато років тому. Ти народилась в інші часи, чи не так? Ти з Підземного царства?

Хейзел хотілось розплакатись. Але не тому що їй стало сумно, а тому що це було таким полегшенням — почути, як хтось говорить правду за неї. Френк не здавався обуреним чи наляканим. Він не дивився на неї, наче на привида чи на повсталого мерця.

— Френку, я...

— Ми все владнаємо, — пообіцяв він. — Ти жива. Ми подбаємо, щоб ти залишилась такою.

Позаду них зашелестіла трава. В очах Хейзел кололо від холодного вітру.

— Я не заслуговую на такого друга, — промовила вона. — Ти не знаєш, що я... не знаєш, що я накоїла.

— Припини. — Френк насупив брови. — Ти чудова людина! До того ж ти не одна така з таємницями.

Хейзел витріщилась на нього.

— Не одна?

Френк розкрив було рота, але потім насторожився.

— Що? — запитала Хейзел.

— Вітер стихнув.

Вона подивилась навкруги й усвідомила, що він має рацію. Вітер остаточно вгамувався.

— І що?

Френк збентежено глитнув.

— Чому тоді трава досі колишеться?

Краєм ока Хейзел помітила, як промайнули в траві темні постаті.

— Хейзел! — Френк намагався єхопити її за руки, але було запізно.

Щось відштовхнуло його назад. А потім якась сила — наче вихор у траві — окутав Хейзел і потяг у луки.

XIX Хейзел

Хейзел була ще тим знавцем усякої химери. Вона бачила, як земляна богиня оволоділа свідомістю її матері. Власноруч створила велетня із золота. Знищила острів, померла і повернулась з Підземного царства.

Але щоб її викрала трава? Це було щось новеньке.

Її наче затягло в рослинний смерч. Хейзел чула про сучасних співаків, які стрибають у натовп шанувальників і яких потім над головами передають уперед тисячі рук. Вона припускала, що відчуває щось схоже — тільки от пересувалась значно швидше, а гострі травинки не були схожими на захоплених прихильників.

Хейзел не могла підвестись. Не могла доторкнутись до землі. Її меч досі був у скатці постільної білизни за її спиною, але дотягнутись до нього було марною справою. Рослини заважали їй повернути рівновагу, кидали в різні боки, дряпали обличчя і руки. Крізь мішанину зеленого, жовтого і чорного кольорів перед очима вона ледве розрізняла зірки.

Френкові крики затихали вдалечині.

Важко було зосередити думки, але одне Хейзел знала напевне: вона рухалась дуже швидко. Куди б її не несли, незабаром вона опиниться занадто далеко, щоб друзі змогли її відшукати.

Вона заплющила очі й намагалася не