Джордж Мартін - Битва королів

вміст своєї вбиральні показав, він теж заявив би, що в захваті. Решта кивали головами, як гуси,— всі, окрім Веларіона, який сказав, що справу вирішить криця, а не слова на папері. Так наче я про це не підозрював. Чужі б ухопили моїх лордів, хочу вислухати вашу думку.

— Слова ваші прямі й гострі.

— І правдиві.

— І правдиві. Але у вас немає доказів. Доказів інцесту. Як і рік тому.

— У Штормокраї є доказ, якщо можна так сказати. Робертів байстрюк. Той, якого він зачав у ніч мого весілля, на шлюбній постелі, приготованій для мене й моєї нареченої. Деліна була з Флорентів, і до того ж цнотлива, тож Роберт визнав немовля. Едрик Шторм — ось як його назвали. Подейкують, він — викапаний брат. Якщо люди побачать його, а тоді поглянуть на Джофрі й Томена, доведеться їм замислитися, ось що я думаю.

— Та як його люди побачать, коли він у Штормокраї?

Станіс побарабанив пальцями по мальованому столу.

— Заковика. І не єдина,— підвів він очі.— Але ви не все сказали про грамоту. Продовжуйте. Я не для того підвищив вас до лицаря, щоб ви училися сипати порожніми люб’язностями. Для цього в мене є мої лорди. Кажіть, що хотіли, Давосе.

Давос схилив голову.

— В кінці була одна фраза. Як там воно? Складено у світлі Царя...

— Так,— стиснув щелепи король.

— Людям ці слова не сподобаються.

— Як не сподобалися вам? — різко запитав Станіс.

— Якби натомість ви написали «Складено перед очима богів і людей», або «Волею богів давніх і нових»...

— Що це ти таким побожним став, контрабанднику?

— Я те ж саме у вас можу спитати, сюзерене.

— І хочеш спитати? Схоже на те, що мій новий бог тобі подобається не більше за мого нового мейстра.

— Я цього Царя світла не знаю,— визнав Давос,— зате знав богів, спалених сьогодні вранці. Коваль оберігав мої кораблі, а Матір дарувала мені семеро дужих синів.

— Це жінка твоя подарувала тобі семеро дужих синів. Їй ти теж молишся? Сьогодні зранку ми просто дерево спалили.

— Може, й так,— сказав Давос,— та коли я хлопчаком старцював на Блошиному Дні, іноді мене підгодовували септони.

— А тепер тебе годую я.

— Ви пошанували мене місцем за своїм столом. А я взамін пошаную вас правдою. Люди незлюблять вас, якщо ви заберете в них богів, яким вони все життя поклонялися, а натомість підсунете їм бога, чиє ім’я вони й вимовити не зможуть.

Станіс різко звівся.

— Р’глор. Невже так важко? Вони незлюблять мене, кажеш? А коли вони мене любили? Як можна втратити те, чого ніколи не мав? — перейшовши до південного вікна, він задивився на осяяне місяцем море.— Я не вірю в богів відтоді, як на моїх очах у затоці розбилася «Вітропава». Жорстокі боги, які втопили моїх батьків, не почують моїх молитов, заприсягнувся тоді я. На Королівському Причалі верховний септон базікав про справедливість і великодушність Сімох, та і справедливість, і великодушність, які я бачив у житті, були від людей.

— Якщо ви не вірите в богів...

— ...навіщо обтяжувати себе новим? — перебив його Станіс.— Я теж себе про це запитував. Я мало знаю про богів і ще менше переймаюся ними, але червона жриця має силу.

«Так, але яка то сила?»

— А Кресен мав мудрість.

— Я покладався на його мудрість і твою хитрість, але яка мені з них була користь, контрабанднику? Лорди штормових земель тебе й на поріг не пустили. А коли до них, мов жебрак, прийшов я, вони висміяли мене. Але і жебри, і посміх у минулому. Залізний трон мій по праву, тільки як я зможу його посісти? В королівстві четверо королів, й у трьох з них і вояків, і золота більше, ніж у мене. У мене тільки кораблі... й вона. Червона жінка. Знаєш, половина моїх лицарів бояться вголос вимовити її ім’я. Навіть якщо ні на що більше вона не здатна, чаклунку, яка сіє в серцях дорослих чоловіків такий страх, не можна зневажати. Наляканий чоловік, вважай, поборений. А вона, либонь, здатна на більше. І я хочу дізнатися на що.

Хлопчаком я знайшов поранену кострубицю й виходив її. Назвав пташку Пишнокрила. Вона сідала мені на плече, пурхала за мною з кімнати в кімнату, брала їжу в мене з руки, але не хотіла злітати в небо. Раз у раз брав я її з собою на полювання, але вона ніколи не злітала вище за верхівки дерев. Роберт звав її Вислокрилою. У нього самого був кречет — птаха на прізвисько Громовиця, яка здобичі не впустила ні разу. Роберт казав, що я з тою Пишнокрилою тільки дурня з себе роблю, і він мав рацію,— відвернувся Станіс Баратеон од вікна й од привидів, які ковзали південним морем.— Семеро мені й горобця не принесли. Прийшов час мені випробувати інакшу яструбицю, Давосе. Червону.

Теон

Біля Пайку ніде було безпечно стати на якорі, але Теону Грейджою кортіло поглянути на батьків замок з моря — побачити його таким, яким він його бачив десять років тому, коли військова галера Роберта Баратеона забрала його, щоб віддати за годованця Едарду Старку. Того дня він стояв біля поруччя, дослухаючись до хлюпання весел і бумкання барабану, що задає ритм гребцям, а вдалині малів Пайк. А тепер хотів побачити, як він збільшуватиметься — як ростиме в нього на очах з моря.

Скоряючись його бажанню, «Міраям», виляскуючи вітрилами, проминула мис; шкіпер проклинав вітер, і свою команду, і забаганки високородних лордійчуків. Затуляючись од бризок, Теон накинув каптур, виглядаючи свою домівку.

Узбережжя наїжачилося гострими скелями й ворожими стрімчаками, і на їхньому тлі не вирізнявся замок з його вежами, мурами й мостами, збудованими з такого самого сіро-чорного каміння, облитого тою самою солоною піною, порослого тим самим розкидистим темно-зеленим лишайником, заквецяного тими самими морськими птахами. Острівець суходолу, на якому Грейджої звели свою кріпость, колись був цілою косою, що мечем врізалася в нутрощі океану, та її день і ніч били хвилі, й нарешті, тисячі років тому, вона розсипалася на друзки, лишивши по собі три голі й безплідні острови й дюжину стрімких скель, що піднімалися з води, наче стовпи храму морського бога, а навколо них пінилися й розбивалися хвилі.

Похмурий, темний, непривітний, вивищувався над