Джордж Мартін - Битва королів

Сельтигар і Веларіон коротко кивнули Давосу й рушили далі, а решта взагалі його проігнорували, тільки сер Аксель Флорент зупинився перекинутися з ним слівцем.

Дядько королеви Селізи був круглий як діжка, кривоногий, з дебелими руками. Як і всі Флоренти, вуха він мав величезні — більші навіть, ніж у племінниці. Жорстка рослинність, яка в них кучерявилася, не заважала йому чути все, що відбувається в замку. Десять років служив сер Аксель каштеляном у Драконстоні, поки Станіс сидів у Робертовій раді на Королівському Причалі, а тепер раптом зробився першим серед людей королеви.

— Пане Давосе, приємно вас бачити, як завжди,— привітався він.

— І вас, мілорде.

— Сьогодні зранку ви теж були. Весело горіли олживі боги, хіба ні?

— Яскраво.

Давос не довіряв йому, попри всю його люб’язність. Дім Флорентів присягав на вірність Ренлі.

— Леді Мелісандра каже, іноді Р’глор дозволяє своїм вірним слугам прозирнути в полум’ї майбутнє. Сьогодні, коли я дивився на вогонь, мені здалося, я бачу дюжину прегарних танцівниць — вбраних у жовті шовки юнок, що кружляють і колують перед великим королем. Гадаю, це мені було видіння, сер. Проблиск майбутньої слави, що чекає на його світлість, коли ми здобудемо і Королівський Причал, і престол, який належить йому по праву.

«Не любить Станіс таких танців»,— подумав Давос, але не наважився образити дядька королеви.

— Я бачив лише полум’я,— сказав натомість він,— бо від диму сльозилися очі. Перепрошую, сер, король чекає.

Він полишив Флорента, міркуючи, з якого дива сер Аксель звернув на нього увагу. «Він — людина королеви, а я — короля».

Станіс сидів за мальованим столом; з-за плеча йому визирав мейстер Пілос, а на столі розкидана була купа паперів.

— Сер,— мовив король, щойно Давос увійшов,— ходіть глянете на ці грамоти.

Давос слухняно обрав навмання одного листа.

— Чудова грамота, ваша світлосте, але, боюся, слів я не вчитаю.

На картах і схемах Давос розумівся незгірш за інших, але опанувати письмо так і не зміг. «Але і Деван письмо вивчив, і малі Стефон зі Станісом також».

— Я забув,— король роздратовано нахмурив брови.— Пілосе, прочитайте йому.

— Ваша світлосте,— узяв мейстер один з пергаментів і прокашлявся.— «Відомо всім, що я — законний син Стефона Баратеона, лорда Штормокраю, від його леді-дружини Касани з дому Естермонтів. Заприсягаюся честю свого дому, що мій любий брат Роберт, наш почилий король, не лишив законних нащадків, а хлопчак Джофрі, хлопчак Томен і дівчинка Мірселла — мерзенний наслідок інцесту між Серсі Ланістер і її братом Джеймі Царевбивцею. По праву крові й роду висуваю я претензію на Залізний трон Сімох Королівств Вестеросу. Всі вірнопіддані мають засвідчити мені свою відданість. Складено у світлі Царя, за підписом і печаткою Станіса Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств»,— з тихим шурхотом поклав Пілос грамоту на стіл.

— Виправте на «сером Джеймі Царевбивцею»,— нахмурився Станіс.— Хай що там він зробив, але він і досі лицар. І я не певен, що варто називати Роберта «любим братом». Він не любив мене, хіба вдавав, і я його теж не любив.

— Це невинна люб’язність, ваша світлосте,— сказав Пілос.

— Це брехня. Викресліть,— мовив Станіс і обернувся до Давоса.— Мейстер каже, у нас зараз є сто сімнадцять круків. Я збираюся використати всіх. Сто сімнадцять круків рознесуть сто сімнадцять листів у всі куточки держави, від Арбору до Стіни. З них крізь шторми, яструбів і стріли проб’ється, може, сотня. Якщо так, то сотня мейстрів прочитає мої слова такій самій кількості лордів у їхніх світлицях і спальнях... а тоді листи, швидше за все, згорять у вогні, а вуста заприсягнуться мовчати. Великі лорди надають перевагу Джофрі, або Ренлі, або Робу Старку. Я — їхній законний король, але вони це заперечуватимуть, скільки зможуть. Тому-то ви мені й потрібні.

— Я до ваших послуг, мій королю. Як завше.

Станіс кивнув.

— Хочу, щоб ви на «Чорній чайці» вирушили на північ, у Мартингород, на Пальці, на Три Сестри, навіть у Білу Гавань. Ваш син Дейл попливе на південь на мис Гніву й далі, проминаючи Зламану Косу, уздовж усього Дорнського узбережжя аж до самого Арбору. У вас з собою буде скриня таких грамот, й ви доправите їх у кожен порт, кожну тверджу й кожне рибальське селище. Розвішуйте їх на дверях септів і заїздів, щоб їх міг прочитати кожен, хто вміє письма.

— Таких небагато,— зронив Давос.

— Сер Давос правду каже, ваша світлосте,— мовив мейстер Пілос.— Ліпше прочитати грамоту вголос.

— Ліпше, але небезпечніше,— сказав Станіс.— Бо слова мої мало кого потішать.

— Хай зі мною попливуть лицарі, які й прочитають грамоту,— мовив Давос.— Їхні слова матимуть більшу вагу, ніж мої.

Схоже, Станіс був задоволений.

— Таких людей я вам дам, так. У мене є сотня лицарів, які радше почитають, ніж помахають мечем. Де зможете, виходьте відкрито, де ні — ховайтеся. Скористайтеся своїми контрабандистськими штучками: чорні вітрила, таємні бухти... все, що треба. Якщо закінчаться грамоти, схопите парочку септонів — хай перепишуть більше примірників. Другий ваш син мені теж знадобиться. Він попливе на «Леді Марії» через вузьке море, до Браавоса й інших вільних міст, щоб доправити листи їхнім правителям. Весь світ знатиме про мої домагання та про ганьбу Серсі.

«Ви можете їм розповісти,— подумав Станіс,— та чи вони повірять?» Він замислено глянув на мейстра Пілоса. Король упіймав цей погляд.

— Мейстре, вам час узятися до переписування. Грамот нам треба багато, і то швидко.

— Як зволите,— уклонився Пілос і вийшов.

Король дочекався, поки він зникне за дверима, й мовив:

— Чого ви не хотіли казати у присутності мейстра, Давосе?

— Мій сюзерене, Пілос — милий юнак, але я не можу дивитися на ланцюг у нього на шиї, не згадуючи щоразу мейстра Кресена.

— Хіба я винен у тому, що старий помер? — перевів Станіс погляд на вогонь.— Я не запрошував Кресена на той бенкет. Він мене розлютив, так, давав мені безглузді поради, але я не хотів його смерті. Сподівався, що поживе ще кілька років необтяжливо й догідно. Він заслужив щонайменше на це, але,— він скреготнув зубами,— але він помер. А Пілос вмілий у своїй службі.

— Пілос — найменша з моїх турбот. Ця грамота... Цікаво, як її сприйняли ваші лорди?

Станіс пирхнув.

— Сельтигар оголосив, що він у захваті. Якби я йому