Юрій Миколайович Щербак - Час великої гри. Фантоми 2079 року

Невінчаний Г.

Мармиза М.

Іваненко М.

* * *

Гайдук уважно стежив за ходом допитів Святополка, якого помістили в підвалі Контрактового будинку. Підходячи до камери, вже в коридорі він почув зойки Святополка і подумав, що треба негайно створити спеціальний слідчий комітет (ССКом) з внутрішньою тюрмою для шпигунів і зрадників — і якомога швидше з'їжджати з Контрактової площі.

Вартовий відкрив йому двері. З камери війнуло смородом, який нагадав Гайдуку підземну в'язницю ГЕПРУ. «Огидний запах страху і тортур, — подумав він. — Однаковий усюди».

Мармиза, який сидів навпроти підвішеного за руки Святополка, виструнчився.

— Як справи? — спитав Гайдук, чомусь не подавши руки Мармизі.

— Працюємо, — на графському обличчі Мармизи не ворухнувся жоден м'яз.

— Відв'яжіть його.

Мармиза скинув з гачка, що стирчав у стелі, мотузяну петлю, на якій висів Святополк, і скандорус зі стогоном упав на землю.

— Ага, отець Фавн з'явився… — плювався він кров'ю. — Хочеш щоб я тобі сповідався? Не діждешся! Бо ти — сатана, а ніякий не священик!

Даремно я тебе не прибив тоді… на Різдво… Микита, мудак, не дав.

— Зате ти вбив отця Никодима. Що поганого він тобі зробив?

— Никодима я не вбивав, — опустив голову Святополк. — Він сам підставився під кулі.

— Скільки твоя сім'я землі мала? — несподівано спитав Гайдук.

— Ніскільки, — сплюнув кров Святополк. — Ваша срана Україна дала нам дві сотки городу., не заслужили більше. Мати раком по тій землі повзала… щоб нас прогодувати.

— Дайте йому води, — наказав Мармизі Гайдук.

Коли важкі підвальні двері зачинилися за Мармизою, Гайдук підняв на ноги спухлого від побиття, тремтячого від страху просмерділого від випорожнень Святополка і подивився йому у вічі:

— Твої брати і сестричка Мар'яна вже в Києві. В надійних руках. Ти побачиш їх тільки якщо почнеш співробітничати з нами. У разі твоєї згоди ти отримуєш звання офіцера військової розвідки України, двадцять гектарів землі — де захочеш. Повертаєшся до сім'ї, яка тебе дуже потребує. Невже ти хочеш, щоб наші землі захопили вороги і знищили наш народ? Щоб твої брати і сестра з голоду вмерли? Як у тридцять третьому? Старої сраної України вже нема. І не буде. Ми будуємо нову Україну І ти можеш стати одним з її господарів. Згода?

— Скажіть, щоб цей ірод перестав мене бити, — простогнав Святополк. — Може, тоді повірю в нову Україну. Треба подумати.

Грюкнули двері — то повернувся Мармиза, приніс воду З ним прийшов Микита Іваненко. Жалісно дивився на братчика Святополка, який, хоч і падлюкою став, але ж був колись СВОЇМ. Та й генерала не вбив, хоча й міг.

— Думати немає часу — забрав спорожнілого залізного кухля Гайдук. — Сьогодні ми тебе випускаємо.

— Як випускаєте?

— Ти виходиш на волю. Але всім — у тому числі й твоїм «вовкам» — стає відомо, що ти зрадив їх. Розколовся. І все нам здав. Ніхто захищати тебе не буде. До побачення. Вибач, що потурбував.

І наказав Мармизі:

— Викиньте його звідси.

— Чекайте, чекайте, — наче захищаючись від ударів, Святополк прикрив лице руками.

Гайдук здригнувся, побачивши на його зап'ястях набряклі, майже чорні синці від наручників.

— Я згоден, — Святополк знову змучено сів на підлогу. — Жити хочу. І дуже люблю Мар'янку.

— Переведіть його в казарму Києво–Могилянського братства.

Гайдук вийшов з підвалу на Контрактову площу, підійшов до пам'ятника Сковороді. Люто боліла голова, він задихався, наче виніс з камери на вулицю пайку смердючого повітря. Сів на лавочку за спиною Сковороди. Сіявся нудний дощ, на площі не було живої душі. Незчувся, як до нього підійшов Микита Іваненко, скрививши широке обличчя:

— Пане генерале, вам погано?

— Ні. Все ОК.

— А мені погано. Не можу бути живодером. Заберіть мене з тої тюрми. Нехай Мармиза знущається з людей. Я не можу.

— Добре, — підвівся Гайдук, провівши долонею по мокрому від дощу обличчю. Наче скинув з себе вологу маску — Будете моїм порученцем, Микито.

— Дякую, — Микита ні на крок не відступав від генерала. — Але навіщо ви випустили Святополка? Ви йому вірите? Він же скурвинсин, продасть вас і всіх нас.

Гайдук зупинився перед входом до будинку Контрактів.

— Так, він скурвинсин. Зрадник. Але краще нехай працює на нас. Не вірте нікому Микито, — зітхнув він.

40

7 березня відбулося засідання Центральної координаційної ради, на якому було заслухано звіт української делегації про участь у коронації Ніколая Третього у Суздалі. Виступили Гайдук, владика Ізидор та М. В. Гоголь (Твердохліб), які розповіли про свої враження та підкреслили, що на Півночі зростає велика небезпека для України. І справа не в тім, що новий російський цар висловив бажання перенести столицю Росії до Києва, а в тому що, за отриманими делегацією неофіційними даними, стає реальною загроза вторгнення в Україну військ Північного союзу для захоплення чорноземів.

Гайдук думав розповісти членам ЦКР про небезпеку оголошення України ЗОМБІ — але, відчувши настрої членів ЦКР, вирішив поки не виносити цю новину на обговорення. Бо членів ЦКР того дня не цікавив звіт делегації про дивний спектакль у засніженому Суздалі (єдине, на що пішла ЦКР — підтримала пропозицію Гайдука і висловила співчуття суздальчанам з приводу загибелі 12б1 чоловіка під час вибуху на стадіоні ім. Андрія Боголюбського, в тому числі боярина Басманова та інших видатних діячів Росії), бо інша, набагато важливіша, справа турбувала українських політиків, підвищуючи рівень адреналіну в крові, породжуючи захланні сподівання і підігріваючи хижацькі пристрасті:

ВЛАДА.

На 14-17 березня був призначений з'їзд представників міст і земель України, поетично названий Василем Волею Всеукраїнським народним вічем, що мав відбуватися під гаслом «Будуймо нову державу». З'їзд мав створити нові органи влади — парламент, уряд, верховний суд, прийняти тимчасову конституцію, і 18 березня, в суботу передбачалося проведення урочистої інавгурації новоствореної держави.

Члени ЦКР перебували в особливому стані — наче струм високої напруги було пропущено через зал засідань — у стані збудження та ейфорії: адже надходив момент проголошення, створення, народження, кристалізації нової держави — держави для XXII століття, ще небаченої, вимріяної, позбавленої жахливих недоліків українських держав–покручів, держав — монстрів минулого.

Це мала бути конфедерація земель України–Руси, кожна з яких створювала власний парламент і формувала уряд. Більшість питань внутрішнього розвитку віддавалася на відкуп