Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

– Гадаю, мені краще вийти на хвилю.

Вона вийшла з хижі і стала під дощем.

– Ви вірите в те, що існують інші люди? – наполягав Зарнівуп.

– Це спірне питання. Хто його зна.

– Я погляну, що там із Тріліан, – сказав Зафод і вислизнув за двері.

Надворі він сказав їй:

– Гадаю, Всесвіт у надійних руках, чи не так?

– У дуже надійних, – відповіла Тріліан.

Вони зникли за завісою дощу.

А в халупі Зарнівуп продовжував наступ.

– Та невже ви не розумієте, що від одного вашого слова залежить життя і смерть людей?

Правитель Всесвіту мовчав, доки можна було. А коли він почув приглушені звуки корабельного двигуна, то заговорив, щоб приглушити їх.

– Це мене зовсім не стосується, – сказав він, – я не маю справи з іншими людьми. Бачить Бог, я не жорстокий.

– Ага! – вигукнув Зарнівуп. – Ви сказали “Бачить Бог”. То ви все-таки у щось вірите!

– Мій кіт, – спокійно відповів чоловік, підняв кота на руки і погладив його. – Я так його називаю. Я гарно до нього ставлюся.

– Гаразд, – погодився Зарнівуп, однак все одно наполягав на своєму.

– Звідкіля вам відомо, що він існує? З чого ви взяли, що він знає про ваше добре ставлення і що йому до вподоби те, що він вважає вашою добротою?

– Зовсім ні, – відповів з усмішкою чоловік. – Цього я не знаю. Мені просто приємно поводитися певним чином з тим, що видається мені котом. Хіба ви чините інакше? Будь ласка, облиште. Мені здається, я втомився.

Зарнівуп важко зітхнув від безнадії і оглянувся навколо.

– А де ці двоє? – запитав він зненацька.

– Які двоє? – запитав повелитель Всесвіту, знову вмощуючись у крісло і наповнюючи чарку віскі.

– Бібльброкс і дівчина! Вони щойно були тут!

– Не пригадую. Минуле – це фікція, яка виникає внаслідок...

– Та годі вам, – урвав його Зарнівуп і вибіг на дощ. Корабель зник.

Дощ продовжував розмішувати багнюку. Там, де до цього стояв корабель, не залишилося ані сліду. Він закричав у дощ. Він повернувся і помчав назад до хижі, але виявилося, що вона зачинена.

Правитель Всесвіту трохи подрімав у кріслі. Потім він знову побавився олівцем і папером і дуже втішився, коли зробив відкриття, що олівець залишає по собі сліди на папері. За дверима хтось продовжував галасувати, але він не був певний, був це справжній шум чи уявний. Весь наступний тиждень він розмовляв зі столом – хотів побачити, як той реагуватиме. 

РОЗДІЛ 30

Тієї ночі на небі загорілися зорі, сліпучо яскраві і чисті. Форд і Артур подолали більше миль, ніж могли порахувати, і зрештою зупинилися на відпочинок. Ніч була прохолодна і запашна, повітря було чисте, а Субефірний сенсоматик незмінно мовчав.

Над світом повисла чудова тиша, магічний спокій, який поєднувався з пахощами лісів, тихим скрекотом комах і яскравим блиском зірок, – усе це заспокоювало їхній занепалий дух. Навіть Форд Префект, який на власні очі бачив стільки світів, що не зміг би їх усі перелічити за цілий день, став подумувати, чи, бува, ця планета не найкраща за усі, бачені ним. Протягом дня вони бачили безліч пологих і зелених пагорбів, які змінювалися видолинками, порослими густими соковитими травами, дикими духмяними квітами, високими, з густими кронами деревами; вгорі на них пригрівало сонце, легенький вітрець навівав приємну прохолоду, а Форд Префект перевіряв Субефірний сенсоматик через усе довші й довші інтервали, а затяте мовчання приймача все менше турбувало його. Здавалося, що ця планета припала йому до душі.

Хоч нічне повітря було холодне, вони спали міцно і вигідно проти неба, і прокинулися через кілька годин, коли випала легка роса, з почуттям свіжості й голоду. Ще у ресторані “Тисяча шляхів” Форд сховав до ранця кілька булочок і тепер вони ними поснідали.

Досі вони мандрували навмання, однак зараз рушили строго на схід, усвідомивши, що якщо вже збираються дослідити цю планету, то їм слід чітко уявляти, звідкіля і куди вони йдуть.

Ще до обідньої пори вони отримали перші свідчення того, що планета, на якій вони опинилися, не є безлюдною: серед дерев майнуло обличчя – за ними стежили. Обличчя зникло, як тільки вони його помітили, але у них обох склалося враження, що ця істота – гуманоїд, якому цікаво подивитися на них, але зовсім не страшно. Через півгодини вони помітили ще одне таке обличчя, а за десять хвилин ще одне.

Через хвилину після цього вони вийшли на широку галявину і поставали наче вкопані.

Перед ними посеред галявини стояв гурт із двох десятків чоловіків і жінок. Мовчки і непорушно вони чекали наближення Форда і Артура. За деякими з жінок ховалися дітлахи, а позаду цієї групи у безладі стояли невеличкі і ветхі житла, виготовлені з гілля та глини.

Форд і Артур затамували подих.

Найвищий з чоловіків мав не більше п’яти футів росту, усі вони трохи горбилися, у них були довгуваті руки, низькі чола і яскраво-світлі очі, які уважно вивчали чужинців.

Форд і Артур полегшено відітхнули, побачивши, що ті не мають зброї і не збираються підходити ближче.

Якийсь час обидва гурти просто розглядали один одного і ніхто не ворушився. Поява чужинців, здавалося, занепокоїла аборигенів, і хоча вони не виявляли жодних ознак агресивності, було цілком очевидно, що запрошення від них теж не діждешся.

Нічого не сталося.

У наступні дві з лишком хвилини теж нічого не сталося. Через дві хвилини з лишком Форд вирішив, що настав час, аби щось сталося.

– Привіт, – сказав він.

Жінки трохи міцніше притисли до себе дітей.

З боку чоловіків не помічалося жодного помітного руху, однак їхні постаті однозначно свідчили, що Фордове вітання їм не до душі – їх воно не дуже обурювало, але все ж не подобалося.

Один з чоловіків, що стояв трохи попереду решти одноплемінників і тому цілком міг бути їхнім вождем, виступив наперед. На вигляд він був зовсім спокійний, майже безтурботний.

– Уггхххрууггхххрррр ух ух рух уургх, – потиху сказав він.

Це була несподіванка