Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

дочки в город подалась. Мішки... Два бульб’яні мішки цілющих трав із собою повезла. Присяйбо! О-о-о... Старі черепки, в яких зілля варила... Білі полотна... Кому вони треба в тому городі? В городі сидять і телевізора крутять або книжки читають. Це ми тут... Як пташки... По землі, по траві, по деревах читали. Якщо земля весною довго відкривається, не тане, то жди літом посухи. Світить місяць мляво, темно — то худоба не буде плодитися. Відлетіли журавлі рано — на морози... (Розповідає й тихо погойдується в такт своїй мові).

У мене сини хороші, і невістки ласкаві. І онуки. Але з ким ти в городі на вулиці заговориш? Чужина. Пусте для серця місце. Що згадаєш із чужими людьми? Я в ліс любила ходить, ми з лісу жили, там завжди в кумпанії. При людях. Тепер у ліс не пускають... Міліція стоїть, радіяцію стереже...

Два годи... Присяйбо! Два годи сини мене прохали: «Мамо, збирайтеся в город». І накінець та вмовили. Накінець... Такі добренні в нас місця, кругом ліси, озера. Озера чисті, з русалками. Старі люди розповідали, що дівчатка, которі рано померли, русалочками живуть. Одіж їм на кущах лишали — сорочки жіночі. На кущах і на мотузочку в житі вивішували. Вони вийдуть із води й житом бігають. А чи віриш ти мені? Колись люди в усе вірили... Слухали... Тоді телевізора не було, ще не придумали. (Сміється). О-о-о... Красива в нас земля! Ми тут жили, а наші діти тут жить не будуть. Нє-є-є... Я люблю цю пору... Сонейко високо на небо злізло, пташки повернулися. Зима надокучила. Увечері з хати не вийдеш. Дикі кабани по селу гасають, як по лісі. Бульбочку перебрала... Хотіла цибулю посадити... Треба щось робить, бо не будеш сидіти склавши руки й чекати смерти. Тоді вона довіку не прийде.

А, згадаю, донечко... Про домовика... Він у мене давно живе, точно не знаю — де, але виходить з-під печі. У чорному вбранні, в чорному картузі, а ґудзики на костюмі блищать. Тіла нема, а він іде. Я один час була думала, що це мій хазяїн до мене навідується. О-о-о... Аж ні... Домовичок... Сама живу, нема до кого заговорити, то я вночі йому день свій переповідаю: «Вийшла раненько... Так же сонечко сяє, що я стала й дивуюся на землю. Радуюсь. Таке щасливе було моє серце...» А от треба їхать... Покидати свій край... У вербну неділю вербу я завжди рвала. Батюшки нема, то я ходила до річки й там сама святила. На ворота виставляла. У хату вносила, гарно прибирала. Понатикаю в стіни, двері, стелю, під стріху покладу. Ходжу й приказую: «Щоб ти, вербичко, врятувала мою корівку. Щоб жито вродило й були яблука. Курчата виводилися й гуси неслися». Треба так ходити й довго приказувати.

Раніше ми весну весело стрічали... Ігри водили. Співали. Починали з того дня, коли перший раз на луг хазяйки корів пускали. Треба відьом прогнати... Щоб відьми корів не псували, не здоювали молоко, бо вони тоді біжать додому видоєні. І переполохані. Ти запам’ятовуй, може, воно ще все повернеться, про те написано в церковних книгах. Коли в нас служив батюшка, він читав. Життя може кінчитися, а потім почнеться спочатку. Слухай далі... Мало хто вже пам’ятає, мало хто тобі розкаже. Перед першою чередою... Треба розстелити на дорозі білу скатертину, нехай вона по ній пробіжить, а слідом пастушки підуть. Будуть вони йти зі словами: «Зла відьмо, гризи тепер камінь... Землю гризи... А ви, корівки, будете спокійно ходити по лугах, по болотах. Нікого не боятися — ні чоловіка лихого, ні звіря лютого». Навесні не сама трава з землі повзе, а все повзе. Усяка погань. А ховається вона в темному місці, у хаті по кутках. У хліві, де тепло. Вуж з озера у двір приповзе, а вранці пластається по росі. Чоловіку треба боронитися. Добре землю з мурашника біля хвіртки закопати, а найпевніше — старий замок коло воріт. Замкнути всім гадам зуби. Писка. А земелька? Вона не тільки плуга й борони просить, їй теж захисту треба. Від злих духів. Поле своє треба обійти двічі, йти й наговорювати: «Сію-сію, посіваю... Сподіваюся врожаю. І щоб миші зерна багацько не їли...»

Що тобі ще пригадати? Лелеці, а по-нашому буслу-бузьку, теж навесні треба вклонитися. Сказати спасибі за те, що прилетів на старе місце. Бусел від пожежі боронить, дітей малих приносить. Кличуть його: «Кльо-кльо-кльо... Бузьку, до нас! До нас!» А молодята, які недавно побралися, окремо просять: «Кльо-кльо-кльо... Щоб нам любилось і кохалось. А дітки росли гладенькі, як верба».

А на Великдень усі красили яйця... Червоні, сині, жовті яйця. А у кого хтось помер у хаті, одне чорне яйце. Жалобне. На печаль. А червоне — на любов, синє — щоб жити довго. О-о-о! Як я... Живу й живу. Усе вже знаю: і що буде навесні, і що вліті... Восени й узимку... А нащо живу? Дивлюся на світ... І не скажу, що не тішуся. Донечко... А ось це теж послухай... Покладеш на Великдень червоне яйце у воду, воно полежить, ти тоді вмивайся. Лице буде гарне. Чисте. Захочеш, щоб хтось із твоїх приснився, хто помер, піди на могилку й покачай яйцем по земельці: «Мамочко моя, прийди до мене. Пожалітися хочу». І розкажеш їй усе. Своє життя. І якщо чоловік зобижає, вона дасть пораду. Перед тим як качати, подерж яйце в руках. Заплющ очі й подумай... Могилок не бійся, це коли везуть небіжчика, то страшно. Зачиняють вікна, двері, щоб смерть не влетіла. Вона завжди в білому, вся в білому і з косою. Я сама не бачила, а люди донесли... Хто з нею стрічався... Треба не потрапити їй на очі. Сміється: «Ха-ха-а-а...»

Я йду на могилки, то дві яйці несу: червоне й чорне. Одне в жалобній барві. Сяду біля чоловіка, там на пам’ятнику його фотографія, не молода й не стара, гарна фотографія: «Прийшла, Андрію. Давай поговоримо». Новини всі перекажу. І хтось мене покличе... От звідкись голос пролетить: «Ех, бариня-судариня...» Провідала Андрія, йду до донечки... Донечка померла в сорок років, цей рак до неї заліз, куди ми її не возили, нічого не помогло. Молодою лягла в земельку... Красивою... На тому світі теж усяких треба: і старих, і молодих. І гарних, і поганих. Навіть маленьких. А хто цих туди кличе? Ну що вони там можуть про цей світ розказать? Не розумію... Я не розумію, але й мудрі люди