Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

— і що ж? Національна галерея і Британський музей розгромлені! Та водночас, завдяки вашому демонові, ми маємо уявлення про природу нашого ворога. Тепер нам треба з’ясувати, хто ним керує. Іноземна розвідка? Місцевий зрадник? Викрадення ока ґолема наводить на думку, що хтось зумів відтворити закляття, яке пробуджує чудовисько. З цього, мабуть, вам і слід розпочати. Відшукайте втрачене закляття, й до того ж якнайскоріше.

— Гаразд, мадам. Слухаю вас.

Натаніелеві очі затьмарив сумнів. Хлопець і гадки не мав, як виконати це завдання, з якого боку взагалі підійти до нього.

— Ми завдамо ґолемові удару через його хазяїна, — провадила панна Вайтвел. — Розшукавши джерело відомостей, ми знатимемо ворога в обличчя. І тоді будемо готові до рішучих дій, — голос наставниці був хрипким.

— Так, мадам.

— А цей ваш джин, здається, може стати нам у пригоді... — чарівниця пильно поглянула на пантеру, що обернулася до них спиною, заклопотано вмиваючись і старанно пускаючи повз вуха всю їхню розмову.

Натаніель трохи скривився:

— Сподіваюсь, ви не проти...

— Він вижив у боротьбі з ґолемом, а це більше, ніж досі вдавалося будь-кому. Візьміть його з собою.

Натаніель із хвилину помовчав.

— Пробачте, мадам... Я не дуже зрозумів вас. Куди ви мене посилаєте?

Джесіка Вайтвел підвелася, збираючись іти:

— А ви як гадаєте? На історичну батьківщину всіх ґолемів. До єдиного місця, де могли зберегтися перекази про них. Я хочу, щоб ви поїхали до Праги.

18

Кіті нечасто звертала увагу на щось, крім справ своєї організації. Та наступного дня після того, як злива нарешті вщухла, дівчина вирішила поїхати в гості до батьків.

Цього вечора, на терміновій нараді, Спротив мав дізнатися про найбільшу справу, до якої вони будь-коли вдавалися, щодо якої плекали такі великі надії. Подробиць іще ніхто не знав, та в крамничці вже панував настрій майже болісного передчуття. Кіті ходила сама не своя від переживань і невідомості. Їй не сиділося на місці. Тому вона пішла з роботи якнайраніше, купила в квіткаря невеличкий букетик і втислася до переповненого автобуса, що прямував до Белгема.

їхня вуличка була так само тиха, як і завжди, а будиночок — так само ошатний і чистенький. Кіті гучно постукала, водночас намацуючи в торбинці ключі й ледве тримаючи букетик між плечем і підборіддям. Ключів вона так і не встигла відшукати: за склом майнула тінь, і мати відчинила двері, боязкувато визирнувши надвір. Її очі радо спалахнули.

— Кетлін! Як чудово! Заходь, люба донечко!

— Привіт, матусю. Це тобі.

Привітання змінилися незграбними цілунками та обіймами, що чергувалися, упереміш з розгляданням квітів. Кіті тим часом намагалася протиснутись до передпокою, та це ніяк їй не вдавалось. Нарешті двері якось зачинили, й Кіті пройшла до знайомої кухні, де на плиті кипіла картопля, а батько сидів біля стола і глянцював черевики. Він підхопився — зі щіткою й черевиком у руках, — підставив доньці щоку для цілунку й показав на вільний стілець.

— У нас сьогодні м’ясо з картоплею! — оголосила мати. — За п’ять хвилин буде обід.

— Смакота! Привіт, татусю.

— Ну.. — батько трохи поміркував, тоді поклав щітку на стіл, поставив поряд черевика й широко всміхнувся до Кіті. — Як тобі живеться серед пензлів та фарб?

— Непогано. Нуднувато, та я вже потроху звикла.

— А пан Пенніфізер?

— Старий уже. Нездужає, ледве ходить.

— Отакої! А ваша торгівля? Чарівники до вас заходять? Вони ж багато малюють!

— Чарівники? Не дуже.

— Отут би тобі й працювати, доню! Тут грошей кури не клюють!

— Еге ж, татусю. Ми зараз саме чарівниками й займаємось. А як твоя робота?

— Нівроку, доню. До Великодня добре поторгував.

— Так відтоді ж кілька місяців минуло, татусю!

— Еге ж, потихеньку перебиваюся. Може, наллєш нам чаю, Іріс?

— Тільки по обіді! — мати похапцем ставила на стіл ще одну тарілку для Кіті, ніби донька була бозна-якою поважною гостею. — До речі, Кіті! Може, повернешся жити до нас? Недалеко від твоєї роботи, та й дешевше обійдеться!

— За помешкання з мене беруть небагато, матусю.

—А харчі? Ти на них, мабуть, купу грошей викидаєш, а ми б готували й на тебе! Це ж такі витрати!

— Умгу.. — Кіті взяла виделку й постукала нею по столу. — Як там пані Гірнек? — запитала вона. — А Якуб? Ти давно його бачила востаннє?

Мати натягла великі кухонні рукавиці й полізла до печі. Звідти пашіло розжареним повітрям, що міцно пахтіло м’ясом з приправою. Голос матері дивно відлунював у печі.

— В Ярміли ніби все гаразд, — відповіла вона. — Якуб працює на свого батька — ти ж знаєш. Я його не бачила. Він до гостей не виходить. Альфреде, подай-но мені підставочку, ця каструля така гаряча!.. Отак. І злий картоплю... Ти б завітала до Якуба, любонько. Він, бідолаха, так зрадіє тобі. Шкода, що ти так рідко заходиш до нього.

Кіті насупилася:

— Раніше ти говорила по-іншому, матусю...

— То ж було давно. Teпep ти стала спокійніша. До речі, бабуся померла, Ярміла казала мені...

— Невже? Коли?

— Десь минулого місяця. І не дивись так на мене — якби ти заходила частіше, то й новини б дізнавалася вчасно. Бери, накладай собі, Альфреде! А то прохолоне!

Картопля надто розварилася, зате м’ясо вийшло дуже смачне. Кіті жадібно їла і, на радість матері, поклала собі ще, перш ніж батьки впоралися з першою порцією. Далі мати заходилася розповідати про людей, яких Кіті чи не пам’ятала, чи взагалі ніколи не зустрічала, а донька тим часом сиділа мовчки, намацуючи в кишені штанів маленький, гладенький і важкий предмет, і думала про своє.

***

доведеться продавати будинок; 3) тільки такій самовпевненій нахабі, як вона, могло спасти на думку позиватися з чарівником; 4) про це їй торочили всі; 4а) про це їй торочили вони; 5) не треба було цього робити; 6) а вона, дурепа, не послухалась; 7) що ж їм тепер робити?!

Розмова завершилася так, як і слід було чекати: мати плакала, батько лаявся, а Кіті помчала до своєї кімнати й грюкнула дверима. Тільки там, сидячи на ліжку й вирячившись гарячими від невилитих сліз очима на протилежну стінку, вона пригадала старого пана Пенніфізера і його химерну пропозицію допомогти. Поки тривала її суперечка з