Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

нас своїми чорними очима. — Сталося те, що привернуло мою увагу саме до вас. Мене вразило, що ви знайшли не тільки труп тієї дівчини... — Він завагався. — Як її звали?

— Енні Ворд, сер.

— Не тільки знайшли труп Енні Ворд, а й дізналися, хто вона така. Мені до вподоби ваш розмах, ваша увага до дрібниць, ваша молодість і незалежність мислення! — Старий нахилився вперед, підпершись ціпком. У його обличчі з’явилося щось нове: не лагідність, а радше якесь люте завзяття. — Я теж був невдахою, пане Локвуде. Я тяжко пробивав собі дорогу за молодих літ. Я боровся проти великих компаній, знав лихі часи... і я чудово розумію, як вам тепер ведеться! До того ж я не збираюсь платити «Фіттес» чи «Ротвелу» — вони й без мене добре заробляють. Ні, я пропоную вам справу, про яку ви раніше не могли і мріяти — якщо, звичайно, вам стане сили розгадати таку небезпечну загадку... О, ваш служник уже повернувся!

І справді, з кухні повернувся Джордж, несучи тацю з чайним сервізом, якого я ніколи раніше не бачила. Чашечки з білосніжної порцеляни, розписаної рожевими квіточками, були такі маленькі й крихкі, що здавалось, ніби їх можна розтрощити першим-ліпшим дотиком вуст. Цей чудовий ефект трохи псувала купка пончиків з джемом, що громадилася поряд на тарілці.

— Дякую, Джордж, — сказав Локвуд. — Постав це сюди.

Джордж поставив тацю на стіл, налив усім чаю й запропонував пончиків. Усі відмовились; тоді він витяг із самого низу купки найбільший пончик, поклав його на тарілочку — і, задоволено зітхнувши, сів біля мене.

— От і гаразд, — сказав він. — Я нічого не пропустив?

Старий вибалушив очі:

— Пане Локвуде, у нас важлива розмова! Нехай ваш служник зачекає за дверима...

— Це не служник, сер. Це Джордж Кабінс. Він теж мій помічник.

Пан Ферфекс поглянув на Джорджа, що тим часом злизував з пальців джем.

— Зрозуміло... Тоді повертаймося до справи. — Він пошукав у кишені піджака й витяг звідти пожмакану фотографію. — Погляньте, будь ласка, сюди.

На фотографії був будинок. Навіть не просто будинок, а сільська садиба на великій земельній ділянці. Знімок було зроблено з далекої відстані, завдяки чому до нього потрапив старанно підстрижений травник. Скраю було видно верби й клумби з квітами, попереду — озеро, яке, однак, дещо губилося на тлі високої, темної кількаповерхової будівлі. Було добре помітно колони, величезні парадні сходи, численні вузенькі, розкидані по всьому фасаду вікна... Та зрозуміти, скільки цьому будинкові років, було важко. Судячи з фотографії, він міг виявитись як старим, так і новим. Сонце сідало позаду будівлі, й довгі тіні від багатьох старомодних димарів тяглися через травник, мов чиїсь жадібні пальці.

— Кумб-Кері-Голл, — по складах промовив Ферфекс. — У Беркширі, на захід від Лондона. Чули про цю садибу?

Ми похитали головами. Ніхто з нас не чув про таке місце.

— Ні? Шкода. Тут, можливо, більше привидів, ніж у будь-якій англійській садибі. Я дивуюся, скільки там було смертей! Як я знаю напевно, чотири попередні господарі загинули там через привидів. А що вже казати про численних слуг, гостей та інший люд — усі померли чи зі страху, чи від доторку привида, чи за інших фатальних обставин в околицях будинку!.. — Він сухо реготнув. — Одне слово, кількість вражає. Це місце покинули тридцять років тому після чергового страшного скандалу. А тепер ця садиба потрапила в мою власність — і відкрилася знову...

— Ви живете там, сер? — запитала я.

Голова старого схилилась, темні очі глянули на мене:

— Це не єдина моя садиба. Я навідуюсь туди вряди-годи. Це справжній стародавній замок. Спочатку то був монастир, заснований кількома ченцями, що відкололись від тамтешнього абатства. Західне крило садиби споруджено саме тоді... Далі його раз по раз захоплювали місцеві лорди — вони перебудовували й перелаштовували замок на свій смак, аж поки — у вісімнадцятому столітті — він став таким, яким ви його бачите. В ньому перемішані найрізноманітніші архітектурні стилі, є коридори, що нікуди не ведуть, химерні переходи між поверхами... Проте він завжди мав препогану славу. Історії про Гостей побутували там уже багато століть. До того ж і полювання на привидів там розпочалися ще задовго до появи Проблеми. А це означає...

— Звідти хтось визирає, — несподівано промовив Джордж. Поки старий розповідав, він пильно оглядав фотографію крізь круглі скельця своїх окулярів. Тепер він підняв її й товстим пальцем показував на головну стіну замку. Ми з Локвудом присунулися ближче. Вище від центрального портика, трохи зліва від нього, темніла трикутна пляма вузького вікна, в якій видніла ледь помітна, майже невидима сіра цятка.

— Ви теж це помітили? — запитав Ферфекс. — Ніби схоже на силует людини, правда? Всередині хтось є! Та найцікавіше те, що цю фотографію зроблено за два місяці до того, як замок дістався мені. Він стояв тоді порожній і замкнений! Там ніхто не жив!

Старий відсьорбнув чаю; його чорні очі сяяли. Я знову звернула увагу, що його тішить ця розмова — особливо пляма у вікні.

— Якої пори зроблено знімок? — запитала я.

— У сутінках. Сонце, як бачите, саме заходить.

Почувши це, Локвуд аж розцвів захопленою усмішкою. Він згорбився, сперся ліктями об коліна, стулив долоні — одне слово, напружив усі свої м’язи.

— Ви щось згадували про привидів, сер, — нагадав він. — Яким саме чином вони з’являлись?

Пан Ферфекс поставив свою чашку на стіл і, зітхнувши, знову поринув у крісло. Одну широку руку він поклав на залізну бамбульку ціпка, а другою палко вимахував під час своєї розповіді.

— Я вже старий. Я не можу бачити привидів, а найголовніше — взагалі не відчуваю їх. Проте лиховісна аура цього будинку не обійшла навіть мене. Я відчуваю її з тієї самої миті, коли переступаю поріг, — так, ніби вона в мене на язиці... Пане Локвуде, там тяжка атмосфера, що просто розчавлює душу. А щодо іншого... — Він сперся на ціпок і трохи посунувся, ніби йому боліло все тіло. — Я чув багато історій. Тамтешній сторож, старий Берт Старкінс, знає їх усі. Та дві історії — найвідоміші в околиці. Вони стосуються Червоної Кімнати й Сходів, що Кричать.

Запала мовчанка, яку переривало лише гучне бурчання в Джорджевому череві. Від цього бурчання, здавалось мені, зараз трісне тиньк на стелі.

— Пробачте, — лагідно сказав