Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Я волію, щоб ми виступали в цій справі самостійно. Однак... — У конторі раптово пролунав телефонний дзвінок. — Однак тепер у нас немає вибору. Візьми, будь ласка, слухавку, Джордж!

Джордж вийшов на кілька хвилин. Коли він повернувся, Локвуд уже сховав кулон у склянку, а я почала підмітати підлогу.

— Тільки не кажи мені, що це знову Барнс! — вигукнув Локвуд.

— Ні, — трохи почервонів Джордж. — Це новий клієнт.

— Знову якась літня леді з привидом кота на дереві?

— Ні. Люсі, облиш цей підвал і вирушай прибирати горішні кімнати... Це пан Джон Ферфекс, голова компанії «Залізо Ферфекса». Скоро він буде тут.

* * *

Проблема, що охопила Британські острови, відбилась якнайгіршим чином на економіці. Мерці, що повертаються й переслідують живих, нічні візити привидів — усе це не могло залишатися без наслідків. І моральність у суспільстві, й продуктивність роботи серйозно підупали. Ніхто не хотів залишатись на роботі ввечері. Взимку підприємства зачинялись відразу по обіді. Проте деякі фірми — ті, що виробляли найнеобхідніше, — процвітали. Однією з таких компаній і було «Залізо Ферфекса».

Ця компанія — провідний виробник залізних товарів ще до кризи — негайно заходилася постачати стружки та ланцюги агенціям «Фіттес» і «Ротвел». Із часом, коли ситуація загострилась і уряд почав масово встановлювати захисні ліхтарі, саме «Залізо Ферфекса» почало виробляти для них металеві деталі. Це забезпечило компанії розвиток. Проте цього було замало. Потворні залізні гноми, яких люди понаставляли в садках; залізні прикраси «Протекто»; пластмасові браслети з залізними «смайликами» на рученятах у немовлят, які їм надягають перед випискою з родильного будинку, — все це була продукція «Ферфекса».

Власник компанії, Джон Вільям Ферфекс, урешті став одним з найбагатших підприємців у країні — разом зі «срібними баронами», спадкоємцями Маріси Фіттес і Тома Ротвела та акціонерами лавандових плантацій у Лінкольнширі. Мешкав він десь у Лондоні, й за першим-ліпшим порухом його пальця міністри чинного уряду поспішали зі своїх контор до його будинку.

І цей чоловік зараз мав завітати до нас.

Зрозуміло, що вітальню ми прибрали вдвічі швидше, ніж звичайно.

Через кілька хвилин надворі замуркотів автомобільний двигун. Я визирнула у вікно: розкішний «ролс-ройс», що заповнив собою цілу дорогу, зупинився біля нашого ґанку. На вікнах автомобіля були поліровані срібні ґрати, вздовж бортів тяглися так само срібні нитки, а на капоті в промінні зимового сонця виблискувала срібна фігурка.

Шофер у сірій уніформі піднявся з переднього сидіння, обійшов автомобіль і відчинив задні дверцята. Я відскочила назад до кімнати. Локвуд тим часом завзято підбивав подушки, а Джордж змітав з канапи крихти від пирога.

— Він уже тут, — прошепотіла я.

— Гаразд, — зітхнув Локвуд. — Нам треба справити на нього гарне враження.

* * *

Ми зустріли пана Джона Ферфекса стоячи. То був довготелесий, худорлявий чоловік, що височів і наді мною, й над Локвудом, а Джордж узагалі губився в його тіні. На свої сімдесят чи вісімдесят років він мав чудовий зріст — такі велетні трапляються хіба що серед докерів у Саутгемптоні. Натомість його руки й ноги були тонкі, неначе висохлі. Довгий шовковий піджак вільно висів на його кощавих руках; ноги — навіть попри те, що він спирався на ціпок, — помітно тремтіли. Мене вразила ця дивовижна суміш сили й кволості. Навіть серед натовпу з сотні людей його неможливо було не помітити.

— Доброго ранку, сер, — привітався Локвуд. — Це Люсі Карлайл, моя помічниця.

— Радий познайомитись, — пробасив Ферфекс, простягаючи руку.

До мене схилилася величезна квадратна голова з плямистою лисиною; я виразно побачила гачкуватий ніс, блискучі чорні очі й важкі насуплені брови. Коли він усміхнувся (то була поблажлива усмішка, таке собі підтвердження мого існування), в його роті засяяли срібні щелепи. Це було обличчя людини, що звикла владарювати й наказувати.

— Ми також раді зустрічі з вами, — прожебоніла я.

Ми посідали. Наш гість поринув у крісло. Його ціпок був з червоного дерева, з залізною бамбулькою у вигляді голови собаки — здається, мастифа чи бульдога. Пан Ферфекс притулив ціпок до свого коліна й поклав руки на поруччя крісла.

— Ваш візит, сер, — велика честь для нас, — мовив Локвуд. — Дозвольте запропонувати вам чаю.

Пан Ферфекс хитнув головою й задоволено мугикнув:

— Якщо ваша ласка, то «Десертного» від «Братів Піткін». Тільки попросіть служника, щоб приніс цукру.

— Служника? Так, так... Джордже, принесіть нам усім, будь ласка, чаю!

Джордж, який так і не скинув свого фартуха, спокійненько вирушив на кухню.

— Тепер — до діла, пане Локвуде, — розпочав Джон Ферфекс. — Я — людина заклопотана, тож вам, напевно, цікаво, чому я зателефонував до вас у п’ятницю вранці й відразу ж завітав. Переходьмо до суті нашої справи. У мене труднощі з привидами. Якщо ви допоможете мені, я щедро віддячу вам.

Локвуд серйозно кивнув:

— Звичайно, сер. З охотою.

Наш відвідувач оглянув кімнату:

— У вас гарний будинок. І чудова колекція пасток для привидів з Нової Гвінеї... Вам, як я бачу, ведеться добре?

— Непогано, сер.

— Ви брешете, як політик, пане Локвуде, — провадив старий. — Гладенько й невимушено. Моя мати, — земля їй пухом, щоб вона ніколи не повернулася серед ночі, — вчила мене розмовляти з усіма щиро й чесно. Я все життя дотримуюсь її поради. Отже, — він ляснув себе широченною долонею по коліну, — краще буде розкрити карти відразу! Ведеться вам препогано. Я читав газети! Я знаю все про ваші фінансові труднощі... зокрема через отой будинок, який ви спалили. — Він сухо захихотів. — Ви повинні сплатити за нього кругленьку суму.

М’язи на Локвудових щоках напружились, та більше він нічим не виказав свого гніву.

— То правда, сер. Зараз ми саме збираємо ці кошти. У нас є чимало серйозних замовлень, за які непогано платять.

Ферфекс зневажливо махнув рукою:

— Знову брехня, пане Локвуде! Я маю зв’язки в ДЕПРІК, і дещо дізнався про ваші «серйозні замовлення», — Сірі Серпанки, Холодні Діви, Тумани-Реготуни... Найслабші й найбуденніші Перші Типи, які лише можна уявити! Цікаво, скільки ви платите за роботу панні Карлайл?

Цікаво, що він подумав, ніби мені платять. Я не отримувала ні шеляга вже цілий місяць.

Локвудові очі зблиснули:

— Так і є, сер. Тоді дозвольте спитати, чому ви приїхали саме до нас? У Лондоні є чимало інших агенцій.

— Справді. — Ферфекс підняв кошлаті брови й оглянув