Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

— Не треба. Я вже подумав про це. І перевірив. Кольє пропало.

— Ти певен, що сховав його саме там?

— Ще зранку. Зараз його там немає.

Запанувала мовчанка.

— Гадаєте, що він приходив по це кольє? — спитала я.

Локвуд зітхнув:

— Можливо. І воно тепер у нього.

— Ні, не в нього. — Я відтягла комір і показала сріблясту скляночку з кольє всередині, що міцно висіла на шнурку в мене на шиї.

16

Скажу відразу, що я не маю звички ховати в себе Джерела. І не ношу в своїх шкарпетках ніяких небезпечних артефактів — хай там що собі гадає Джордж. Це кольє — справжній виняток для мене.

Я бачила його ще вдень, коли ми готувалися до завдання, пов’язаного з вербою. Джордж поставив склянку з ним на полицю, до інших цікавинок. Воно просто лежало там, сумно поблискуючи крізь посріблене скло. Та замість того, щоб там і залишити його — як зробила б на моєму місці будь-яка інша особа, — я взяла цю склянку, повісила її собі на шию й вирушила на роботу.

Пояснити, чому я це зробила, було нелегко — надто в тому стані, що охопив нас після цього нічного бою. Лише вранці, після запізнілого сніданку, я спробувала розтлумачити причину такого рішення.

— Я просто хотіла, щоб це кольє було в мене під рукою, — сказала я. — Щоб воно не було заховане серед інших трофеїв. Це, мабуть, через Аннабел Ворд — через наш із нею психічний зв’язок. Я відчувала те саме, що й вона. Думала те саме, що й вона. На мить я стала нею. Отож...

— Тому твій Талант і небезпечний, — обірвав мене Локвуд. Цілий ранок він був напрочуд серйозний — і розглядав мене пильними примруженими очима. — Ти надто чутлива. Ти надто зблизилася з Джерелом.

— Ні, не перебільшуй, — заперечила я. — Я нітрохи не зблизилася з Енні Ворд. Я думаю, що й за життя вона не була хорошою людиною, а що вже казати про її жорстокий і небезпечний привид... Просто через свій дотик я зрозуміла деякі її думки. Її біль. І я хочу, щоб вона дістала справедливу відплату. Я не хочу, щоб про неї забули! Локвуде, ти ж сам бачив її кістки в димарі! Ти знаєш, що зробив Блейк. І тому мені здалося... неправильним, що її кольє припадатиме порохом серед інших трофеїв. Коли вбивцю покарають і правосуддя нарешті здійсниться, я не думаю, що нам треба буде... позбутися його. — Я сумно всміхнулась. — Тільки не кажіть мені... що це божевілля. Гаразд?

— Умгу, — промовив Джордж.

— Будь обережніша, Люсі, — холодно сказав Локвуд. — Привиди — не дитячі цяцьки. Ти знову приховала таємницю, яка піддала нас усіх небезпеці. Я не хочу, щоб у моїй команді був той, кому не можна вірити. Ти зрозуміла?

— Так, я все зрозуміла. — І відвернулася.

— Однак, — провадив він уже лагідніше, — зараз це чудово спрацювало на нашу користь. Якби ти не забрала це кольє, його напевно вкрали б.

Поки Локвуд говорив, кулон у його руці виблискував золотом на сонці. Ми стояли в підвалі, навпроти відчинених дверей, що вели в садок. Прохолодний вітерець знищував рештки мертвотного смороду, що залишився після звільнених уночі Гостей. Підлогу було засипано друзками скла й заляпано плазмою.

Джордж тим часом упорядковував трофеї на полицях. Він засукав рукави і вбрав дівочий фартух із мереживом.

— Більше не пропало нічого, — нарешті сказав він. — Навряд чи це звичайний злодюжка з чорного ринку. Тут його привабило б чимало цікавого. Скажімо, ця піратська рука чи оця застібка...

Локвуд хитнув головою:

— Ні. Я певен, що він шукав кольє. На це надто багато що натякає. Комусь воно терміново потрібне...

— І ми знаємо, кому саме, — додала я. — Г’юґо Блейкові!

— Одна тільки проблема, — зупинив мене Джордж. — Він досі під арештом.

— Так, він під вартою, — погодився Локвуд, — та, власне, яка різниця? Блейк — чоловік багатий. Він легко міг найняти грабіжника. Хоч я, мушу визнати, досі не розумію, навіщо воно йому. Адже цей латинський напис не доводить його провини! — Він замислився. — Якщо...

— Якщо, — підхопила я, — це кольє не містить іншої таємниці, що могла б виказати Блейка.

— Авжеж. Ану, погляньмо на нього при денному світлі.

Ми вийшли в садок. Локвуд підняв кольє так, щоб усі могли його бачити. Воно мало такий самий вигляд, як раніше: овальний золотий кулон з перламутровими пелюстками, тріснутий і сплющений з одного боку.

Я придивилася до кулона. Тріщина...

— Які ж ми бовдури! — зойкнула я. — Ось вона, підказка!

Локвуд, поглянув на мене:

— Ти гадаєш...

— Я гадаю, що цей кулон відкривається! Нам треба відкрити його!

Я взяла в нього кулон і натиснула великими пальцями на тріщину. Кулон був добре пом’ятий, проте в моїх руках він одразу тихо клацнув — і розділився на дві половинки, що лягли на мою долоню, зчеплені крихітними петельками.

Не знаю, чого саме я сподівалась, та щось там неодмінно мало бути. Що саме — пасмо волосся? Чи фотографія? В таких кулонах люди зазвичай зберігають усілякі дрібнички.

Ми всі як один вирячились на половинки кулона.

Там не було ні волосся, ні фотографії, ні щільно складеної записки. Проте це не означало, що кулон був порожній. Дещо в ньому все ж таки було.

То виявився ще один напис, майстерно вирізьблений на одній із золотих половинок:

— Ось воно, — мовив Локвуд. — Те, що він хотів приховати.

— «А. В.» — це, вочевидь, Аннабел Ворд, — зауважила я.

— А «Г.», напевно, Гюґо, — прошепотів Джордж. — Г’юґо Блейк...

Локвуд насупився:

— Добре, якщо так. Але насправді тут щось більше. Що це, скажімо, за цифри? Може, якийсь код?

— Віднесімо краще це до ДЕПРІК, — несподівано сказала я. — Нам більше не можна це приховувати. Це серйозний доказ, про який повинна знати поліція. До того ж Блейк знає, що кулон тут...

— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Хоч мені й не дуже приємно мати справу з Барнсом.