Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

На Джорджа ніхто не звернув уваги, тож він сам-один потягся до тарілки.

— Червоної Кімнати? — перепитала я.

— Сходів, що Кричать? — посунувся вперед Локвуд. — Пане Ферфексе! Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.

— Я радий, що ця справа так зацікавила вас, — відповів старий. — Бачу, що моя висока думка про вас підтвердилася. Гаразд... Червона Кімната — це спальня на другому поверсі західного крила замку. Тобто вона раніше слугувала спальнею — принаймні одного разу. Зараз там порожньо. Це одне з тих місць, де надприродні сили такі міцні, що загрожують катастрофою кожному, хто зайде туди. Ніхто не може провести там ніч і залишитися живим — хоча, можливо, це просто побрехеньки...

— А ви бували там, сер? — запитав Локвуд.

— Заглядав туди. Звичайно ж, удень.

— І що ви відчували?

— Зло, пане Локвуде. Щільну завісу зла. — Голова старого подалася назад, гачкуватий ніс опустився нижче. — У мене є вагома причина вірити в силу цієї кімнати. А тепер — про Сходи, що кричать. Як на мене, це ще більш таємнича історія. Сходи ведуть із Довгої Галереї на перший поверх. Вони кам’яні й дуже давні. Щодо мене самого, то я нічого поганого там не відчував і не знаю нікого, хто вважав би інакше. Однак подейкують, що колись там трапилося дещо страшне — і душі загиблих виявились ув’язнені в цих сходах. Певного часу — чи тоді, коли сила Гостей сягає найвищої точки, чи тоді, коли вони чують нову жертву, — там чути їхнє моторошне виття. Воно лунає з самих кам’яних сходин.

Локвуд спокійно запитав:

— То сходи й справді кричать?

— Так кажуть. Я сам ніколи цього не чув.

— А щодо Червоної Кімнати... — Джордж доїв свій пончик, востаннє ковтнув і помовчав. — Ви казали, що вона — на другому поверсі. На фотографії видно її вікно?

— Так... Вона мусить бути десь тут. Тільки, будь ласка, не вимащуйте знімок цукром. Іншого в мене немає.

— Пробачте.

— Дивовижна річ, — обізвався Локвуд. — По-вашому виходить, що в будинку — більше ніж один Гість. Виходить, що й Джерел теж кілька. Іншими словами, група привидів... Як ви вважаєте, чи це можливо?

— Авжеж, — відповів Ферфекс. — Я сам це відчуваю.

— Так, але з чого ж усе почалося? Мала статись якась ключова подія, трагедія, що започаткувала це все... Питання в тому, хто з Гостей був першим? — Локвуд замислено стулив кінчики пальців. — Зараз будинок порожній?

— Західне крило — звичайно. Там надто небезпечно. Сторож Старкінс уже багато років доглядає замок. Він живе у вартівні поруч.

— А де ви зупиняєтесь, коли відвідуєте садибу, сер?

— У мене є сучасні апартаменти в східному крилі. Воно має окремий вхід і відділене від головної частини будинку залізними дверима на кожному поверсі. Я сам ставив ці двері — найкращі, які лише зміг придбати. Жодного разу мого сну там ніхто не порушив. — Старий суворо поглянув на нас. — Я не боягуз, та нізащо не погодився б провести ніч на самоті в західному крилі. Проте, — він ласкаво погладив залізну собачу голову, — я прошу зробити це вас.

Моє серце тьохнуло. Я засовалась на стільці. Проте всі інші сиділи нерухомо. Локвудові очі сяяли. Джордж, як і завжди, байдуже зняв окуляри й протер їх рукавом свого джемпера. Ми чекали, що буде далі.

— Ви не будете першими, хто намагався це зробити, — провадив Ферфекс. — Ці самі питання, пане Локвуде, турбували й попереднього власника садиби. Тридцять років тому він звернувся до «Фіттес» і найняв там невеличку команду агентів — хлопця, дівчину та їхнього дорослого керівника. Вони погодились провести ніч у замку, зосередивши увагу на Червоній Кімнаті. Вони діяли за звичайною схемою. Залишили парадні двері відчиненими, забезпечивши шлях до відступу. Встановили в Червоній Кімнаті телефон, щоб у разі потреби мати зв’язок із Бертом Старкінсом. Вони були досвідчені працівники. Господар залишив їх там у сутінках. Кілька годин потому, коли він уже спав, Старкінс побачив у вікнах світло ліхтариків. Десь опівночі його телефон задзвонив. Він підняв слухавку — то був керівник, який сказав, що в них коїться щось химерне, й слід перевірити, чи добре працює зв’язок. Усе інше було гаразд. Говорив він цілком спокійно. Після розмови Старкінс пішов спати. Решту ночі телефон мовчав. Уранці власник із Старкінсом зустрілися біля парадних сходів — агентів «Фіттес» ще не було. Пів на восьму вони увійшли до замку. Покликали агентів — їм ніхто не відповів, і все довкола було тихо. Тоді вони відчинили Червону Кімнату й побачили тіло керівника, що лежав біля телефону ниць. Він був мертвий — його, вочевидь, торкнувся привид. Дівчина скорчилася біля вікна в іншому кінці кімнати. Саме скорчилася — її скрутило так міцно, що вони не могли зазирнути їй в обличчя чи намацати пульс. У цьому, щоправда, вже не було потреби — вона теж умерла і встигла заклякнути... А щодо юнака, то я, на жаль, не можу тут сказати нічого.

— Тобто вони так і не дізнались, як він помер? — перепитав Джордж.

— Вони просто не знайшли його.

— Пробачте, сер, — утрутився Локвуд. — Коли керівник телефонував опівночі, він не казав, що саме там відбувалося?

— Ні, не казав. — Пан Ферфекс дістав з кишені годинника й хутко позирнув на нього. — Наш час минає. Через п’ятнадцять хвилин я мушу бути в Пімліко!.. Отже, як я вже сказав, ваша агенція мене привабила. Мене здивували й заінтригували ваші можливості. Ось моя пропозиція: я цілком сплачую ваші борги у справі Шин-Роуд. Усі наслідки пожежі буде ліквідовано, й ДЕПРІК нічого не дізнається про цю угоду. Але, щоб одержати шістдесят тисяч фунтів, вам доведеться провести розслідування в мене. Тільки-но ви покинете замок, я перекажу на ваш рахунок повну суму. До того ж, якщо вам пощастить розкрити всі таємниці й відшукати Джерело, я сплачу вам це додатково. Скільки коштує у вас звичайний виклик?

Локвуд відповів.

— Я заплачу вам удвічі більше. Будьте певні, Кумб-Кері-Голл — завдання нелегке. — Пан Ферфекс ухопився за бамбульку ціпка, збираючись підвестися з крісла. — Ще одна річ: якщо я роблю замовлення, то вимагаю негайного виконання. Ви повинні бути в