Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

людними вулицями, притиснувши до обличчя хустинку, змочену ефіром, оскільки їхня господарка не терпіла такого різкого запаху в квартирі. Подібна ситуація була в де Квінсі в лондонському середмісті. У таких випадках до гри приєднується зовнішній світ. Він починає підкорятися, ніби сліпий з ціпком, якого ведуть за руку.

Годі заперечити, що за допомогою легкого стимулу зі звичними й рутинними речами можна вправлятися швидше. «Краще берешся за справу». Стрільці з досвідом перед стрільбою випивали одну чарку шнапсу, так звану «поціляльну водичку».

На широкому променаді я бачив, як наближалися й зникали знаки розрізнення подібно до чисел, мастей та звань у картах. Часом я був перший, а часом відповідав — залежно від високих чи низьких звань. Я вітав наперед, опісля та водночас зі службовими або товариськими нотками. «Черв'яковий доктор», тобто призваний на службу лікар з емблемою жезлу Асклепія, не становив жодної проблеми. Потім з'явився фельдфебель-лейтенант, гермафродит прусського штибу з майже природженою стриманістю. Для того, щоб описати привітання, яке він віддав тут на площі, треба підготувати цілий трактат.

Вони проходили повз, як у калейдоскопі. Скрізь діяли форма й правила, хоча іноді вони були доволі розмиті й переходили в сіру зону. Я зустрічав знайомих, наприклад мого колишнього господаря квартири, полкового кравця Водріха, а ще пілота Біттріха, який випробовував прототипи для авіазаводу і мав повні кишені грошей. Він вів на повідку хорта. Світ Водріха невдовзі зазнав краху, коли він довідався, що майор на ринку вкрав шматок кров'яної ковбаси — цілий майор! Біттріх, якому вдалося не скрутити собі в'язи, став великим цабе.

Salut au monde[268]! Я був у піднесеному настрої, ніби на сільському святі, почувався як риба у воді, знаючи правила гри. Принагідно це може викликати навіть насолоду, як у водія, що їде на романтичне рандеву й ловить кайф від крутих поворотів. Такий розкутий настрій передається іншим — коли проходиш повз фельдфебеля-лейтенанта, вже не треба вираховувати власну реакцію, просто робиш усе правильно. Правило не порушується, його дотримуються і обходять. Перестрибує іскра симпатії, в одну мить глибшає розуміння.

Ось ліворуч підходить хтось із плетеним аксельбантом та широкими червоними смугами на штанах: майор із генштабу, очевидно, знову квапиться у свій кабінет. Тут я зробив занадто різкий поворот, я ще не встиг його проминути, як він гукнув: «Гей, ану зупиніться!» А потім потсдамським жаргоном, який звучить різко й не терпить жодного заперечення: «Чому ви не віддали честь панові штабному генералу?»

Він люто зиркнув на мене, вказуючи рукою на доріжку. І справді, там перед очима відкривалася незвична картина: генерал на велосипеді. Це був генерал фон Лінде-Зуден, який прямував до свого штабу. Я ще встиг побачити в червоному дзеркальці, обрамленому золоченим дубовим листям, його напівпрофіль.

Швидка реакція зазвичай не належала до моїх чеснот. Але тут допоміг ефір: «Я зосередив свою увагу на панові майорі».

Очі на його суворому і водночас млявому обличчі уп'ялися в мене своїм поглядом. Складки на шиї, червоні кола навколо очей, субіктеричний[269] вигляд, кепський настрій — розумний і ніби створений для гарнізонної служби нічний працівник із залізною енергією.

Очевидно, він не хотів, щоб я так легко відбувся, тож, оглянувши мене з голови до ніг, запитав:

— А чому не носите при собі зброю?

Її я просто забув; принаймні я встиг насунути кашкета. І тут я сказав те, що не було правдою, але могло нею бути:

— Лікар звільнив мене від носіння зброї.

— Ось воно що! А як звати вашого лікаря?

— Штабний лікар доктор Штернгайм, пане майор.

— Штернгайм? Штернгайм? Мабуть, він зарано вас випустив. Як правило, з ним такого не трапляється. Від вас ще пахне, як від цілого лазарету.

Він знову почав розглядати мене з дедалі більшою прихильністю.

— Золотий нагрудний знак «За поранення». Тим, хто тікає до конюшні, такого не дають — якраз навпаки. Вам варто себе трохи поберегти. Але краще бути обережним; нехлюйство швидко набуває катастрофічних масштабів.

— Більше такого не повториться.

Його пророцтво справдилося. Поза сумнівом, цей добродій весь час почувався на службі та використовував шлях від роботи до своєї квартири для того, щоб пильнувати за дисципліною та принагідно задавати перцю. Загалом кажучи, він мав рацію, адже кожен бунт починається з відмови вітатися. Проте лавину так годі зупинити.

131

Часом наші чесноти грають проти нас, а наші вади дають нам додаткові очки. Брак зосередженості дав мені можливість легко відбутися. Все ще під дією ефіру мене тягло до палацу Ґеорґа[270]. Господар зарезервував для нервових пацієнтів окремий столик, за яким майже кожен мав на голові пов'язку. Якоїсь незвичайної поведінки там особливо не спостерігалося. Цобелю влучило прямісінько в лоба, ще й таким чином, що куля, не завдавши шкоди, пройшла між двома півкулями мозку. Щастя в нещасті, великий виграш у зловісній лотереї. Натомість Мундт утратив головне й тепер мусив вчитися називати числа й лічити, як маленька дитина. Старий камерунець із невеликим шрамом на верхній губі перебував на початковій стадії надмірної ейфорії. Ми називали його «Онґлаубліх[271]», оскільки це було його улюблене слівце. У проміжках між екскурсами про те, як би розвивалися події на Марні, якби він був на місці Генша[272], він вставляв реальні спогади переважно про час, проведений у німецьких колоніальних силах.

— Коли я чув, як хлопчина б'є в барабан, то брав свою гвинтівку й виходив у піжамі зі свого шатра.

Він розповідав, як одного разу на галявині у місячному світлі зіткнувся один на один із горилою, білі зуби якої світилися в напівтемряві. Він вистрілив у неї, навіть не почувши пострілу, — все було як уві сні.

— Потім за спиною я почув шепіт: «cartrige, cartrige[273]», — моя дівчина з племені хауса тицяла мені в руки обойму з патронами. Вона вийшла слідом за мною, тоді як у хлопців були повні штани від страху.

Він застряг у своєму маразмі серед хороших та добре приперчених історій, ніби уламок