Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

переписати всі дані про себе, прізвище та ім’я, дату народження, цивільний стан, професію, Готово, сказала вона, Скільки днів ви пробудете в нашому готелі, Маю намір виїхати наступного понеділка, Дозвольте мені зробити ксерокопію вашої кредитної картки, Я не взяла її з собою, але можу заплатити одразу за всі дні наперед, якщо бажаєте, Ні, цього не треба, відказав адміністратор. Він узяв посвідчення особи, щоб звірити з ним написане в формулярі, й підвів очі з виразом подиву на обличчі. На світлині в документі була жінка значно старша. Смерть скинула темні окуляри й усміхнулася. Адміністратор, розгублений, знову поглянув на документ, тепер світлина й жінка навпроти були однаковісінькі, наче дві краплі води. Чи маєте з собою валізу, запитав він, витираючи рукою спітніле чоло, Ні, я приїхала до міста на закупи, відповіла смерть.

Увесь день вона просиділа в номері, пообідала й повечеряла теж у готелі. Допізна переглядала телебачення. Потім поклалася в ліжко й вимкнула світло. Заснути вона не заснула. Смерть не спить ніколи.

На концерт смерть прийшла в новій сукні, придбаній учора в одній із центральних крамниць. Сидить вона сама-одна в ложі першого класу й дивиться, як і під час репетиції, на віолончеліста. Той іще перед притемненням світла в залі, поки оркестр чекав на дириґента, помітив цю жінку. І він був не єдиним серед оркестрантів, хто звернув на неї увагу. По-перше, через те, що вона одна займала цілу ложу, це не було чимось винятковим, але траплялося все-таки не надто часто. По-друге, через те, що вона була гарна з себе, може, не найгарніша з-поміж усіх жінок, присутніх у залі, але гарна по- особливому, невхопно й словами непоясненно, немов вірш, чий кінцевий сенс, якщо віршеві можна приписати щось подібне, ніяк не дається перекладачеві. І, нарешті, через те, що її одинока постать отам у ложі, звідусіль оточена порожнечею й відсутністю, ніби в осередді ніщоти, виглядала як утілення повної й цілковитої самоти. Смерть, удосталь і аж занадто напосміхавшись, відколи вийшла зі свого льодовитого підземелля, тепер сидить без усміху на вустах. Серед глядацтва чоловіки позирали на неї з непевною цікавістю, жінки з бентежними ревнощами, а вона не зводить очей з віолончеліста, наче орлиця, націлена ринути ня ягня. Однак є й відмінність. У її орльому погляді непохибної хижачки, чиїм жертвам ніколи не було порятунку, проступає ніби тінь милосердя, орлине плем’я, як усім добре відомо, мусить убивати за своїм природним покликом, але ось ця орлиця, можливо, воліла б тепер, бачачи перед собою беззахисне ягня, змахнути нагло потужними крилами й шугнути знову в височінь, у холодне повітря просторищ, до недосяжних хмариних стад. Оркестр замовк. Віолончеліст заводить своє соло, граючи так, наче тільки заради цього виступу й народився на світ. Йому невтямки, що оця жінка в ложі має у своїй новісінькій ручній торбинці лист фіолетового кольору, призначений йому, він того не знає й не може знати, та все одно грає так, наче прощається з цим світом, наче висловлює наостанок усе раніше замовчуване, недобачені сни, нездійснені прагнення, коротко кажучи, суть життя. Інші музиканти дивляться на нього зачудовано, дириґент із подивом і повагою, публіка зітхає, тремтить, тінь милосердя в гострозорому орльому погляді переходить у сльозу. Соло вже скінчилося, оркестр, як велике й неквапливе море, помалу залив собою спів віолончелі, ввібрав його в себе, побільшив його, немовби прагнучи привести туди, де му´зика вивершується тишею, тінню бриніння, що пробіжить шкірою наче останній і нечутний відголос барабана, зачепленого метеликом. Згадка про шовково-зловісний лет бражника мертва голова швидко промайнута в смертиній пам’яті, але вона відігнала її помахом руки, подібним і до того, після якого зі стола в підземеллі зникали листи, і до подячного на адресу віолончеліста, що саме тепер повертав голову в її бік, шукаючи її очима в перенагрітому мороці театральної зали. Смерть повторила свій помах, її тонкі пальці неначе дотяглися до руки, що водила смичком по струнах, і спочили на ній. Хоча серце зробило все від нього залежне, щоб таке трапилося, хибної ноти віолончеліст не взяв. Більше пальці його не торкатимуться, смерть зрозуміла, що ніколи не треба відволікати митця від його мистецтва. Коли концерт добіг кінця й зала вибухнула овацією, коли засвітилися люстри й дириґент підняв з місць оркестрантів, і далі, коли він дав знак віолончелістові, щоб той постояв сам-один, отримуючи належну собі порцію оплесків, смерть, нарешті усміхнена, підвелася на ноги в ложі, мовчки схрестила руки на грудях і сам лише погляд спрямувала на інших, що плескали в долоні, щось вигукували, десять разів виклика`ли дириґента, на відміну від них, вона просто дивилася. Відтак, поволі й ніби знехотя, публіка почала розходитися, тимчасом як оркестр ладнався покинути сцену. Коли віолончеліст повернувся в бік ложі, її, жінки, там уже не було. Життя, воно таке, вихопилося в нього ледь чутно.

Він помилявся, життя не конче буває таким, жінка з ложі чекатиме на нього біля входу для артистів. Декотрі з оркестрантів, полишаючи театр, дивляться на неї значущо, але розуміють, невідь-як, що вона захищена невидимим колом, ланцюгом великої напруги, що спопелив би їх, мов дрібних нічних метеликів. Аж ось з’явився віолончеліст. Побачивши її, він завмер і мало не почав задкувати, ніби зблизька ця жінка була вже не жінкою, а чимось іншим, чужим, несьогосвітнім, прибулим зі зворотного боку місяця. Він нахилив голову і спробував приєднатися до походу колеґ, утекти, але з віолончельним футляром на плечі виконати цей ухильний маневр було нелегко. Жінка поставилася навпроти нього, кажучи, Не уникайте мене, я просто прийшла висловити вам подяку за почуття й задоволення від вашої гри, Велике спасибі, але ж я простий оркестрант, не якийсь там широкославний соліст, із тих, на кого шанувальники чекають цілу годину, аби тільки до нього доторкнутися й попросити автограф, Якщо ви про це заговорили, то я теж могла б у вас його попросити, я не взяла з собою альбом для автографів, але маю ось тут конверта, який цілком на те згодиться, Ви мене не зрозуміли, я хотів сказати, що ваша увага, звісно, лоскоче моє самолюбство, але я не думаю, що заслужив її, Схоже на те, що публіка не поділяє вашої самооцінки, День на день не випадає, Ваша правда, день на день не випадає, й саме сьогодні випав день, коли ось я перед вами, Я не хотів би виглядати у ваших очах невдячним і невихованим, але вже завтра, найімовірніше, рештки вашого сьогоднішнього зворушення минуть і вийде з того ой була та нема, Ви мене не знаєте, я ніколи не відступаю від задуманого, І що ж ви задумали, Тільки одне, обізнатися з вами, Ми вже знайомі й тепер можемо попрощатися, Ви мене боїтеся, запитала смерть, Хіба лише почуваюся трохи напружено, Почуватися напружено в моїй присутності, то майже ніщо, Почуватися напружено не конче означає боятися, то може бути просто відруховий вияв обачности, Обачність спроможна тільки відкласти неминуче, раніше чи пізніше ви здастеся, Маю надію, що в моєму випадку так не буде, А я маю певність, що буде. Музикант перевісив віолончель з одного плеча на друге, Ви втомилися, запитала