Марина Гриміч - Клавка

подумала, що Олександр Єлисейович цілком може Малишка покритикувати. Та й Підсуха може. Взагалі зі своїм знаменитим вибуховим характером Андрій Самійлович спалив мости з багатьма письменниками. Краще не попадатися йому під руку в лиху годину! Малишко умудрився навіть із Рильським погиркатися. Кажуть, що він на зло не друкує Рильського у редагованому ним журналі «Дніпро». Але при цьому на посиденьках на ірпінській дачі Рильських Малишка було помічено не раз. Так само не могли розминутися письменники в Будинку творчості…

Клавка стріпнула з себе спогади і рушила до зали засідань, щоб зосередитись на виступах і на спостереженні за залом.

За трибуною стояв молодий поет Олександр Підсуха. Молоді мали зуб на Малишка, той їх, чесно кажучи, не надто шанував… У Спілці пліткували, що коли його, метра, запросили на поетичний вечір разом з молодняком, він відмовився виступати. Хоча Малишко публічно заявив, що цього ніколи не було.

От і «впіймав» Олександр Підсуха в поезії метра «нестикуваннячко»!

Має звір своє лігвище,

хлопець веcелий — коханку,

мати — сина, дочку,

і любов несмішна й нечудна.

Тільки я не засну

із півночі до ясного ранку.

І любові не чую.

Бо ти за полями одна…

— Хіба можна протиставляти лігвище звіра своїй рідній землі? — спитав молодий поет.

Клавка впівоберта зиркнула на Малишка. Той побагровів. Він не вмів одягати маску, як Максим Тадейович. Зараз накинеться на Підсуху, як бик на тореадора. Аж ні. Не кинувся.

Чесно кажучи, Єлизавета Петрівна, що так любила Малишкову поезію, теж чухала потилицю, вчитуючись у цей вірш і намагаючись у суперечці з Нелею Мусіївною якось виправдати цю стилістичну незграбність, про яку щойно згадав Підсуха. Але так і не змогла, тож безнадійно махнула рукою: «Малишкові можна пробачити все! Кожен може помилитися!»

А от Олександр Ільченко критикує «теорію права на помилку»!

Право на помилку!

О, це одна із тих загадкових фраз, яку ось уже рік обсмоктують письменники з усіх боків. І Клавка досі так і не змогла розібратися, що ця фраза означає. Вона завжди розгублювалася у тих питаннях, де не було інструкції, які не було розтлумачено на папірчику. І тому їй часом здавалося, що вона недостатньо розумна, щоб розібратися у ситуації з «правом на помилку». Та й, здається, самі письменники плутаються. Найбільше звинувачень з приводу винаходу цієї «теорії» падало на Петра Панча і Якова Городського. А також на Максима Тадейовича, який, мовляв, її підтримував. Що ж насправді мав на увазі Панч, коли вперше говорив на цю тему, ніхто вже й не згадає. Клавці запам’яталося, що на зборах минулого серпня вислів «право на помилку» Петро Йосипович ужив «через кому» разом з іншою фразою — «право на сміливість». Право на сміливість критикувати не лише зрадників батьківщини, а й нинішнє начальство, як робив це Гоголь у «Ревізорі», висміюючи городничого. Але за рік ці його слова після різноманітних словесних маніпуляцій і перемелювань настільки було перекручено, що тепер вони сприймались як синонім до «права на ідеологічну помилку». Леонід Новиченко пройшовся своїм критичним пером по цій теорії у «Літературній газеті» якраз за два тижні до постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Ленінград» і «Звезда». А тут нагодився Остап Вишня і видрукував свій фейлетон «Дозвольте помилитись» за два тижні після цієї постанови. Ось такий дивний збіг.

Але найдивніше те, що через тиждень після виходу фейлетону газета «Правда» розгромила вже самого Остапа Вишню. Клавка дуже старанно, разів з десять, читала той фейлетон Павла Михайловича, і він їй здавався цілком співзвучним критиці Леоніда Миколайовича Новиченка. І вона ніяк не могла збагнути своїм «дівочим» розумом, чому Остап Вишня постраждав. Ось тоді вона дала собі слово більше не думати про це. Видно, вона ще не дозріла зі своєї безпартійної позиції оцінювати партійну справу.

А от письменники, бач, не забули історії річної давності. На минулих загальних зборах всі, кому не лінь, проїхалися по Панчеві: одні кпили над тим, що це його висміяв Остап Вишня у своєму фейлетоні, інші ж засуджували його «теорію права на помилку» як ідеологічно шкідливу. Лише Юрій Олексійович Мокрієв[48] тоді сказав, що не треба пов’язувати ім’я Петра Йосиповича з тим, чого він не говорив, і назвав цю дискусію навколо «права на помилку» «переспівуванням найогиднішого анекдота, який мужчинам тільки розповідають, а жінкам нельзя».

Клавка зловила себе на тому, що майже пропустила виступ Ільченка. Він якраз зійшов з трибуни. Ну, нічого, вона має привілей прочитати все в стенограмі.

Тут Іван Ле несподівано закрив засідання. Клавка подивилася на годинник: ранувато. Потім зиркнула на президію, Корнійчук з Іваном Ле зосереджено перемовлялися. Клавка зрозуміла: у ЦК буде нарада.

Клавка прудко вибігла із залу і заскочила в машбюро, стала підганяти машиністку, щоб та швидше друкувала останню порцію стенограми.

Вона пробігла очима текст: Ільченко таки не забув згадати Малишка. Але ця критика була більше схожа на закиди стилістичного порядку і відповіді на особисті образи. Поетові старшого покоління ніхто нічого ідеологічного не інкримінує. От і добре.

І, на щастя, ні слова про Рильського, Яновського, Сенченка, — зітхнула з полегкістю Клавка. Значить, чутки про сплановану розправу над цими трьома письменниками значно перебільшені.

Клавка розклала на своєму столі на три стосики перший, другий і третій примірники стенограми і кинулася на пошуки Корнійчука, щоб спитати, чи їй пішки йти до ЦК, чи її підвезе Овсянніков.

І яким же було її розчарування, коли вона почула від Олександра Євдокимовича:

— Дайте мені стенограму. Я сам завезу. Відпочивайте, Клавдіє Дмитрівно, завтра важкий день.

Клавка знехотя простягла папочку з першим примірником машинопису Олександрові Євдокимовичу: отже, сьогодні вона вже не побачить Олександра Сергійовича! Дорогого Олександра Сергійовича… А його «До вечора!» звучало так привабливо і так багато їй обіцяло!

«Не все курці просо! — відразу засудила вона себе за дівочі фантазії. — Відпочивати так відпочивати!»

Взяла під пахву два примірники двох стенограм — ранкового і вечірнього засідань — і почвалала до себе в приймальню.

Тільки зараз вона відчула, як втомилася. Присіла на свій стілець, зняла черевики і поклала ноги на стіл.

«О, як добре!»

Так вона просиділа в напівдрімоті з годинку, а потім стала збиратися додому.

Вийшовши з приймальні, почула чоловічі голоси на протилежному кінці коридору.

Їй дуже хотілося до свого ліжечка, спатоньки, і разом з тим розбирала цікавість — що ж там діється? А раптом це чужі? Адже о цій порі (а вже наближалася