Тетяна Олiйник - Агент 2601 та 1/2, Тетяна Олiйник

- Ти повинен доповідати про кожен крок твого нового товариша! - зажадав він.

- Ви обдурррили мене минулого разу! Я більше не буду шпигувати за Актором, він тепер мій дррруг! - сміливо заявив Плохiш.

- Тоді, маленький поганцю, я зроблю боляче твоїй улюбленій матусі! - пригрозив шпигун.

- Ні, ви не посмієте доторрркнутися до неї, інакше я повідомлю в поліцію! - відчайдушно промовив Віталік.

- Тільки спробуй! Тоді постраждає не тільки твоя гаряче любима мамочка, а й уся сім'я твого дорогоцінного друга, - злісно попередив Кнежевич, - подумай про це, - із цими словами він розвернувся і зник у листві дерев.

Плохiш так і залишився стояти на місці, вражений почутим. Макс міг тільки уявити собі, які почуття розривають серце друга. Йому було щиро шкода Віталіка, з огляду на те, в якому становищі той опинився. Але як же вчинить Плохіш? Що вибере? Яким шляхом вирішить піти? Досвідчений шпигун шантажував хлопчика, вміло граючи на його почуттях. Що ж, треба скоріше повідомити в агентство, вони зуміють його захистити. А за Кнежевичем давно вже в'язниця плаче.

Із цими невеселими думками Макс спустився на землю і підійшов до свого друга, який стояв осторонь, опустивши голову, охоплений тривожними почуттями.

- Ти вже закінчив тренування? - запитав він.

Віталік кивнув головою у відповідь, не піднімаючи очей. Макс вирішив не повідомляти, що знає про те, що сталося. Він вичікував, як вчинить друг. Якщо зізнається, то вчинить чесно. А якщо промовчить, то це означатиме, що він злякався і піддався на шантаж. Але хлопчик мовчав. "Можливо, йому потрібен час подумати про те, що трапилося, і добряче все зважити", - подумав Макс, щиро вірячи у відданість Плохіша.

До хлопців підійшов Максiв тато:

- Ну, що, хлопчаки? Добре потренувалися? - поцікавився він.

- Так, тату, - відповів йому син.

- Я ось теж розім'яв свої кісточки на трасі для дорослих і отримав справжнє задоволення! - повiдомив тато. - Там Елла вже додому проситься, тож нам час їхати.

- Ми готові, - погодився Макс.

- Віталіку, поїхали до нас? Сьогодні на обід прийдуть бабуся з дідусем, ми вас познайомимо, - запропонував тато.

Плохiш кивнув головою у відповідь і поплентався за другом у машину.

Дорогою він їхав мовчки, не вимовив жодного слова і задумливо дивився у вікно. Максу була відома причина такого настрою, але він чекав, коли ж Віталік вирішить, нарешті, зізнатися.

Елка щебетала всю дорогу до дому, заповнюючи ефір, а на останок вирішила заспівати пісню, чим порадувала попутників.

Приїхавши додому, Макс звернувся до друга:

- Віталіку, мені потрібно вигуляти собаку. Складеш нам компанію?

- Звичайно, - погодився той.

Рем зустрів сім'ю радісним гавкотом. Він побачив Плохiша,  підбіг до нього і завиляв хвостом.

- Вітаю тебе, агенте... тобто, Реме! - хлопчик згадав, що вдома собаку називають скорочено.

- Гав! - відповів пес.

Макс одягнув повідець на свого пета, і вони разом із Віталіком вийшли на подвір'я.

Пес біг доріжкою, іноді зупинявся і задирав лапу під кущі. Плохiш мовчки йшов поруч.

- Віталіку, а хочеш узяти повідець і повести Рема? - запропонував Макс, щоб відволікти друга від невеселих думок.

- А можна? Він не буде пррроти? - запитав той, явно зацікавившись пропозицією.

- А ти спробуй і дізнаєшся.

Віталік обережно взяв повідець і з важним виглядом рушив уперед. Пес відчув його нетверду руку, обернувся і висунув язика.

- Ось бачиш, він згоден, - зауважив Макс. - Адже так, агенте Рамзесе?

- Гав! - відгукнувся той, почувши своє ім'я.

Якийсь час ішли мовчки. Але коли друзі вийшли на галявину і відпустили собаку побігати самостійно, Плохiш звернувся до друга:

- Максе, я хочу тобі в дечому зізнатися.

- Валяй!

- Розумієш... тут це... ну... загалом... - зам'явся Віталік.

- Та говори вже!

Плохiш глибоко вдихнув, зібрався з думками і випалив:

- Той шпигун поверррнувся! Він знову чіпляється до мене і погрррожує моїй мамі! Що мені робити, Максе?!

- Ну, нарешті, ти зiзнався, - відповів друг. - Я і так усе вже знаю.

- Як, знаєш? Звідки тобі це відомо? - здивувався Віталік.

- Ну, я спецагент, як-не-як, - знизав плечима Макс.

- То чому ж ти мовчав?! Я так довго мучився!

- А я вичікував, чи захочеш ти сказати мені про це, - відповів хлопчик.

Віталік здивовано глянув на друга:

- Невже, ти сумнівався в моїй чесності?!

- Ні, не сумнівався. Але я дав тобі час подумати і самому все розповісти, - відповів Макс.

- І що ж мені тепер робити? - з досадою промовив Плохiш. - Він погрожує моїй матусі і твоїй родині, якщо я відмовлюся шпигувати за тобою.

- Не хвилюйся, я повідомлю про це в агентство і вони щось придумають. А поки розслабся, завтра все вирішимо, - заспокоїв його Макс.

Коли друзі повернулися додому, там на них чекав смачний обід і бабуся з дідом.

- Знайомтеся, це мій друг Віталік, - представив хлопчика Макс.

- Дуже приємно, я дід цього телепня, - потиснув йому руку родич.

- А я його бабуся, - визирнула з-за спини діда дружина і посміхнулася гостю.

- Пррриємно познайомитися! - чемно відповів Плохiш, принюхуючись до ароматів із кухні.

- Прошу всіх до столу! - запросила мама.

- Фу, знову борщ... - невдоволено фиркнув Макс, сідаючи за стіл.

- Бе-е... - підтримала його сестричка, зморщивши носа.

- Оце так сюрприз! Я ж обожнюю борщ! - облизнувся Плохiш.

- Ну, нарешті з'явився хоч один поціновувач української кухні! - зауважив дід і простягнув часникову пампушку гостю.

За столом Віталік забув про всі проблеми. Він посилено працював ложкою, прицмокував й облизувався, водночас не забуваючи нахвалювати кухаря:

- У вас такий смачний борщ вийшов! Просто смакота! Можна мені ще добавки?