Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

землю, пошкодивши собі ногу, становище сил Опору в Протектораті було тривожним, однак не безнадійним. Чеське підпілля ще мало кількох тузів у рукаві, якими можна було скористатися.

Насамперед це «Tři králové», «Три королі», — численна організація, що об’єднувала кілька осередків руху Опору. Провід її постраждав, однак організація не втратила здатності діяти. «Три королі» — так називали її керівників, трьох колишніх офіцерів чехословацької армії. У січні 1942 року двоє з них загинули: одного розстріляли, коли Гайдріх прибув до Праги, а другого замордували в катівнях ґестапо. Але один керманич, Вацлав Моравек (із літерою «к» в кінці прізвища, завдяки чому його не сплутати ні з полковником Моравцем, ні з Емануелем Моравцем, міністром освіти, ні з членами родини Моравців), таки залишився живий. Моравек зимою і літом ходив у рукавичках, бо позбувся пальця, коли, втікаючи від ґестапо, спускався з даху тросом блискавичника. Він був останній із «трьох королів» і провадив активну діяльність, координуючи рештки своєї мережі й наражаючись чимдалі на більший ризик. Моравек нетерпляче очікував на те, що його організація просила вже протягом кількох місяців: десанту з Лондона.

Саме через нього до Лондона надходить неймовірно важлива інформація від одного з найвидатніших шпигунів часів Другої світової війни, високопоставленого німецького офіцера, що працював у абвері, Пауля Тюммеля, відомого також під кодовими іменами А-54 та Рене. Це завдяки йому полковник Моравець заздалегідь дізнається про агресію нацистської Німеччини проти Чехословаччини, Польщі, Франції в травні 1940-го, про плани вторгнення у Велику Британію в червні сорокового й про напад на СРСР у червні сорок першого. На жаль, згадані країни не завжди мають змогу скористатися цієї інформацією, а інколи просто не зважають на неї. Однак на Лондон певність цих повідомлень справляє неабияке враження, а надходять вони лише через чеський канал, тому що агент А-54 служить у Празі й, виявляючи обережність, хоче мати справу тільки з однією й тою самою людиною. Таким чином, це неабиякий туз у рукаві Бенеша, і чеський президент не шкодує витрат на утримання такого цінного джерела.

А на іншому кінці ланцюжка — мурашки Опору, прості люди, які нічим не відрізняються від нас із вами, хіба окрім того, що вони ризикують своїм життям, переховуючи підпільників, зброю чи апаратуру, передаючи повідомлення. Це тіньова чеська армія, і на неї не можна не зважати.

Ґабчик і Кубіш повинні вдвох виконати свою місію, але насправді вони не самі.

15З

Прага, район Сміхов. Двоє чоловіків сидять у квартирі й чекають. Дзвінок у двері змушує їх здригнутися. Один із них підводиться і йде відчиняти.

Заходить чоловік, як на ті часи доволі високий на зріст. Це Кубіш.

— Я Ота, — каже він.

— А я Їндра, — відповідає йому один із тих, що чекали.

«Їндра» — це назва однієї з найактивніших підпільних груп, утвореної на базі спортивної організації «Сокіл».

Новоприбулому наливають чаю.

Троє чоловіків ніяково мовчать, вивчаючи один одного, аж доки той, хто назвався ім’ям своєї групи, не перериває тиші:

— Я хотів би вас попередити, що будинок під наглядом, а в кишені кожен із нас дещо має.

Кубіш усміхається й дістає пістолет із кишені свого пальта (власне кажучи, у нього є ще один у рукаві):

— Я також люблю такі іграшки, — каже він.

— Звідки ви?

— Цього я не можу вам повідомити.

— Чому?

— У нас таємне завдання.

— Але ви вже казали декому, що прибули з Англії…

— А якби й так, то що?

Мабуть, знову западає мовчанка.

— Не дивуйтеся нашій недовірливості. Скрізь повно провокаторів.

Їхній співрозмовник не відповідає. Він не знає цих людей; можливо, йому й потрібна їхня допомога, але Кубіш вочевидь не вважає, що зобов’язаний їм звітувати.

— Кого із чеських службовців, що перебувають в Англії, ви знаєте?

Кубіш погоджується назвати кілька прізвищ. Його намагаються збентежити іншими запитаннями, і він відповідає на них більш-менш прихильно. Втручається другий чоловік. Він показує світлину свого пасерба, що мешкає в Лондоні. Кубіш чи то впізнає його, чи то не впізнає, але видається спокійним, тому що він насправді спокійний. Той, хто назвався Їндрою, повертається до розмови:

— Ви з Богемії?

— Ні, із Моравії.

— Треба ж таке! Я теж…

Знову мовчанка. Кубіш розуміє, що його перевіряють.

— А звідки саме, якщо це не таємниця?

— Із Тршебича, — неохоче відказує Кубіш.

— Я добре знаю ту місцину. А скажіть-но, чим прикметна залізнична станція у Владиславі?

— Там море троянд. Мабуть, начальник станції дуже любить квіти.

Двоє чоловіків трохи заспокоюються. Кубіш вирішує додати:

— Не гнівайтеся, що не можу вам нічого сказати про нашу місію. Хіба тільки її кодову назву: операція «Антропоїд».

Рештки чеського Опору бажане сприймають за дійсне, однак цього разу підпільники не помиляються:

— Ви прибули, щоб убити Гайдріха? — запитує той, що назвався Їндрою.

Кубіш аж підхоплюється з місця.

— Звідки ви знаєте?

Крига скресла. Знову розливають чай, троє чоловіків розмовляють. Уцілілі празькі підпільники допоможуть двом десантникам, що прибули з Лондона.

154

Я ненавидів Флобера протягом п’ятнадцяти років, тому що вважав його відповідальним за появу тої позбавленої величі й уяви французької літератури, що залюбки змальовує будь-яку пересічність, занурюється з насолодою в найнудніший реалізм, смакуючи описи дрібнобуржуазного світу, який начебто мала б викривати. А потім я прочитав «Саламбо», і цей роман одразу ж увійшов до списку моїх найулюбленіших книжок.

Коли мені спало на думку звернутися до Середньовіччя, щоб у кількох епізодах показати, як зароджувалися чесько-німецькі суперечності, я прагнув відшукати кілька прикладів з історичних романів, у яких дія відбувається задовго до наших часів, і згадав про Флобера.

В одному з листів періоду написання «Саламбо» письменник висловлює занепокоєння: «Це Історія, я розумію. Але якщо роман такий самий нудний, як історичний трактат…» Флоберові видається, що він пише «в украй жалюгідному академічному стилі», а потім він визнає, що найбільше його турбує «психологічний бік історії», тим паче, коли йдеться про те, щоб «дати людям текст, про який вони ніколи не думали!» Стосовно збирання матеріалу Флобер пише так: «Заради якогось одного слова чи однієї думки я проводжу цілі дослідження, вдаюся до розмірковувань, поринаю в нескінченні мрії…» Ця проблема йде поруч із проблемою правдивості: «Що ж до археології, то вона “можлива”. Це й усе. Лише щоб мені не могли довести, що я понаписував нісенітниці. Це все, що мені потрібно». Я в гіршому становищі, ніж Флобер: значно легше підловити на номерних знаках «мерседеса» сорокових років, ніж на слоновій збруї третього століття до нашої ери…

Хай там як, але мене трохи втішила та думка, що Флобер, коли