Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

– Не впаде! – запевнив його сильф. – Я про це подбаю.

Кілька секунд Хродґейр чомусь сумнівався, а тоді все ж кивнув.

– А ви не підете? – вирвалось у Корнелії, коли чоловік зібрався було піти далі.

– Ні, – коротко кинув через плече дракон і таки пішов.

– Дивний він якийсь, – мимоволі озвучила свою думку принцеса.

– Це тому, що сьогодні особливо сильна ніч, – видав невесело незрозуміле Ірвіс.

– Поясни, – попросила Еллі спохмурнівши.

Сильф сказав останню фразу якимось надміру сумним тоном. Це змусило дівчину стурбуватися.

– Не зважай, – відмахнувся він, натужно всміхнувшись, мовби бовкнув щось не те, а тоді пришвидшив крок.

Та не зважати на його слова Корнелія не могла. У ній прокинулася непоборна, майже дитяча цікавість: «Що не так з цією ніччю? Чому вона жадана для всіх, крім Інґвара?» – подумала принцеса насуплено й вирішила, що це, мабуть, ще одна страшна таємниця зі списку незліченних секретів лорда. Секретів, які їй навряд чи колись довірять. А тому замислюватися над цим надто довго не мало сенсу, бо скільки б теорій вона не вигадала, з великою ймовірністю вони будуть хибними, тож і часу її не варті.

Вартувало покинути замок і вийти в місто, як голова вмить спорожніла. Такої краси дівчина не бачила навіть з вікна власної кімнати, що ховалась у стінах найвищої вежі Еракського замку, та й тимчасові покої у Колінорі нічим не дивували, на відміну від невеличкого Осворда, що розкинувся на горбистій місцевості, підпертий з одного боку хвилями моря, а з іншого – важкими Тіньовими вартовими.

Місто потопало у вогнях. Десятки вогнищ з висоти пагорба, на якому височів Кам’яний замок, здавалися зорями, згубленими в прохолодній темряві ночі. Музика грала наперебій, сміх змішався з радісними криками, які луною розходилися місцевістю. Свіжість повітря змішалася з запахом диму й зі ще чимось солодким – дивним, але приємним запахом. Він паморочив голову й теплом осідав у горлі, злегка навіюючи спрагу.

– Ми йдемо до найвищої точки, – тицьнув пальцем у північно-західному напрямку Ірвіс, – там завжди найгарячіше.

Міські вулиці розміщувалися трохи дивним чином. Дорога завжди петляла, десь звужуючись, а десь розширяючись до розмірів трьох, а то й чотирьох екіпажів. На кожному перехресті, та й уздовж самих стежок, посипаних піском, височіли дерев'яні стовпи з ліхтарями, у світлі яких миготіли дрібні сніжинки. Уже добре п’яний натовп снував туди-сюди й переважно Корнелії зустрічалися лише молоді люди. Не було старих чи дітей – очевидно, ця ніч їм не належала.

Ще на півдорозі до них підійшов усміхнений молодик із широкою тацею, на якій кривими рядами стояли дерев’яні кухлі з темно-малиновим наповненням, і запропонував скуштувати незнайомий напій. Спершу Ірвіс упевнено відмовився, однак, кинувши на Еллі погляд, сповнений сумнівів, тихо видав:

– Ми ж прийшли веселитися, чи не так?

– Так, – кивнула дівчина, хоч розуміла, що питання риторичне й, імовірно, було озвучене тільки з метою виправдати непевне рішення.

– Давай нам два! – гукнув сенешаль хлопцю – і той радо підскочив до пари, в обмін на два срібняки вручивши їм кухлі з приємним кисло-солодким напоєм. – Інґвар мене вб’є, якщо дізнається про це, – констатував приречено Ірвіс, коли на щоках його супутниці після перших кількох ковтків миттєво розцвів щедрий рум’янець, викликаний далеко не морозом.

– Що це? – здивовано запитала принцеса, в чиїх очах спалахнули запальні іскорки, чимось схожі на ті, що інколи проблискували в очах лорда. – Таке смачне!

– Ель, Ваша Високосте, – зітхнув хлопець невесело, – збіса міцний ель, щоб його!

Вуста Корнелії розтягнулися в задоволеній посмішці. У голові поселилася дивна легкість і прогнала всі зайві думки, а в горлі та грудях розлилося щось приємно тепле, майже терпке. Власне тіло здалося невагомим і невимовно легким, як одна з тих сніжинок, гнана грайливим леготом. Піддавшись якійсь дитячій веселості, дівчина широко розкинула руки в різні сторони й кілька разів крутнулась, підставивши обличчя морозним цілункам. Їй не вірилося, що все це відбувається насправді. Що вона вільна й не змушена ховатися за суворими неприступними стінами. Що ніхто не каратиме її за щастя й за насолоду, даровану п'янкою волею. Що ніхто не судитиме її за безглузді вчинки. Не вірилося, що вона взагалі здатна коїти щось безглузде. Король Осмальд оскаженів би від такого видовища. Його дратувало абсолютно все, що приносило хоч краплю радості ненависній дитині. Саме тому він ревно дбав про те, щоб її життя нагадувало найнестерпніше жахіття, обмежене чотирма замковими стінами і вічною присутністю болю. Біль він любив понад усе.

– Ти ж не могла так швидко сп’яніти, – зробивши нервовий ковток, здивувався сильф. У цьому здивуванні вчувалася ще й недовіра. Але коли його компаньйонка, зашпортнувшись об власну ногу, ледь не полетіла носом у найближчу кучугуру, зі ще більшим розпачем видихнув: – Усе ж могла. От слабачка! Ходімо вже!

Підхопивши п’яну бідолаху під лікоть, він повів її далі. Краєм ока милуючись екзотичною красою Корнелії, він думав про те, що йому її щиро шкода. Така добра й невинна душа не мала б страждати, але, схоже, вона приречена терпіти нещастя. За ті кілька днів, що вони знайомі, Ірвіс устиг пізнати свою супутницю достатньо добре, щоб збагнути: їй довелося пережити чимало всякого. І ще, безумовно, доведеться витерпіти не менше найближчим часом. Правда, яку приховує Інґвар, рано чи пізно злетить з його уст довгоочікуваним зізнанням – і тоді все зміниться. Усе ВЖЕ почало змінюватися. Навіть сама Корнелія. В її поведінці дедалі яскравіше проступають нотки бойового духу й вольового характеру її предків, її роду й старої крові, однак зараз це лише відгомін їх ген. Ірвіс чудово розумів: щойно це юне дівча пізнає на смак власну неосяжну силу – воно зміниться, стане впевненішим, і тоді ніхто вже не зможе її зламати. А поки вони з Інґваром повинні проявити терпіння й захищати її від усіх і всього, навіть від самих себе. Бо якби прикро це не звучало, навіть вони зараз нахабно користуються принцесою і її незнанням.