Слава Світова - Теплі історії в конвертах

пальцями намагаючись увімкнути мобільника, а Лариса зрозуміла, що так і сидить на виступі фортифікаційної стіни, причому вся в сльозах. Довкола них уже почали збиратися зацікавлені ґаволови.

— Марку, не потрібно жодних лікарів. Зі мною все гаразд, — Лариса насилу встала й узяла його долоню з мобільником у свою. — Це просто дуже неприємні особисті спогади. Якщо хочеш допомогти — відвези мене до готелю, будь ласка. Візьмімо таксі: я більше не хочу гуляти сьогодні.

У салоні старенької «п’ятірки» панувала тиша. її не порушувала навіть музика: магнітола в таксі була зламана. По приїзді Марко хотів розрахуватися з таксистом і вийти з Ларисою, та вона відрізала:

— Ні, далі я сама. Вибач, що так сталося, та я не можу тобі розповісти причину. І цього разу дай мені свій номер, будь ласка.

— Ти точно сама дійдеш? — запитав Марко.

— Сто відсотків. Мені вже ліпше. Коли щось — я зателефоную тобі. Не вимикай мобільника.

— Авжеж, — Марко дістав із внутрішньої кишені пальта візитівку й простягнув Ларисі. — Дзвони будь-коли, чуєш? Із приводу чи без нього. Для тебе я завжди на зв’язку.

— Ти куди далі?

— Не знаю. Сьогодні ввечері поїду на Київ. Зараз сяду в якомусь ресторанчику, замовлю зворотній квиток...

— Ну. Що ж, цього разу навряд чи поїдемо вдвох, — невесело всміхнулася Лариса.

— Обіцяєш дзвонити?

— Так. До зустрічі.

— Тільки дзвони, чуєш?

— Звісно. Щасливої дороги!

Марко поглянув на Ларису ще раз, гримнув дверцятами, і за якісь секунди «п’ятірка» поторохтіла порожніми вулицями Кам’янця-Подільського.

У напівмаренні вона попрямувала повз адміністраторку, піднялася на третій поверх, зайшла до своєї кімнати і, навіть не спромігшись скинути туфлі, повалилася на нерозстелене ліжко. Пролунало спершу «Бух!», а потім «Пш-ш-ш-ш» — либонь, згори лежала пляшка з чимсь газованим, що нині перетворилася на купу уламків і калюжу. Та все це не мало жодного значення: Лара воліла дертися на стіни з нелюдським вереском, трощити готельні меблі, розбиваючи кулаки в кров, одначе вона так і лежала, спрямувавши очі в огидну зелену стелю.

Найлютіші пришестя спогадів про смерть матері, похорони та той гнів, який вона переживала кожен раз немов уперше, будучи

неспроможною вдіяти з цим аж нічого, траплялися щораз, як Лариса опинялася на кладовищах. Із якої причини свідомість обрала за каталізатор саме некрополі — незрозуміло, проте відбувалося щось на взірець утрати відчуття реальності. Спогади — всі найгірші речі, котрі їй довелося переживати, — заміняли собою цілий світ, не залишали там місця для будь-чого або ж будь-кого іншого.

«Треба опанувати себе, — думала Лариса, — бо це все було давно, а перед Марком дуже незручно. Зателефонувати йому просто зараз?»

Із неабиякою важкістю вона примусила себе підвестися й оглянути номер.

У простенькій кімнатці, що інтер’єром до оскомини нагадувала готель «Україна», тут і там були розставлені різні наїдки — переважно, фрукти, цукерки, а також віднайшлася одна пляшка з червоним вином. Було ще шампанське, яке спричинило кількома хвилинами раніше отой «Бух!»: рідина розтеклася долівкою навсібіч, підмочивши килим, а рештки тари загрозливо дивилися на Ларису нерівними скляними зубами.

— Тут треба буде прибрати, — відзначила вона, і голос усотався нутрощами гіпсокартонних стін; із новим завзяттям прихопила самотність.

Щиро кажучи, зараз Лариса дуже хотіла додому — без усіх цих шампанських, шоколадок, яблучок, загадкових анонімів із листами та навіть Марка. Одначе дім був далеченько — більш як за п’ятсот кілометрів, — а з істерикою треба було щось робити негайно. Та вже повною мірою вирувала всередині, проте ще не встигла вилізти назовні й заподіяти правдивої шкоди.

Не довго розмірковуючи, жінка попрямувала до дальньої стіни, де на комоді відпочивало вино. Там само лежав «одноразовий» штопор із емблемою готелю «Чотири сезони». Усе ж таки цей Б. умів залишати потрібні речі в потрібних місцях, дарма що про перспективу скорої зустрічі з ним навіть думати не хотілося.

Легко позбувшись корка, Лариса просто з горлечка зробила добрячий ковток. Подіяло. Смаковитий напій приємно обпік шлунок, загасивши будь-які сподівання істерики вихопитися Пилипом із конопель. Разом із цим одступила втома.

На комоді лежав конверт. Пожовклий. Старого, щоби йому заціпило, зразка. Без підписів, марок, будь-чого ще. Лариса зауважила його тільки тепер, коли вино добряче прогріло. Цього разу вона відкривала його значно менш охайно, ніж зазвичай, і передчуваючи, і навіть сподіваючись на ще одну порцію «ви-бач-я-не-зміг-побачимося-деінде». Але те, що було написано в листі, дійсно вражало:

«Ларо!

Забери на рецепції квиток на нічний потяг. Повертайся додому.

Б.»

Цієї ж миті задзвонив готельний телефон. Лариса рвучко повернулася на звук, зачепивши рукою відкорковане вино. Ще одна пляшка розбилася та розплескалася підлогою.

— А щоб тобі...

Телефон продовжував дзвонити бридким пластмасовим дзеленчанням. Не думаючи про те, що номер унаслідок її лишень двадця-тихвилинного перебування вже нагадував зону бойових дій, Лара взяла слухавку.

— Так?

— Добридень. Ларисо Петрівно, це ви? — запитав незнайомий чоловічий голос.

— Так, це я.

— Вас турбують із рецепції. Тут сталося дещо дивне.

— У якому плані — дивне? — не зрозуміла Лариса. Можливо, хтось із сусідів почув удари пляшок, інколи подібні до пострілів із пістолета з глушником, і розповів про це адміністраторові?..

— Щойно забіг якийсь хлопчина років чотирнадцяти-п’ятнадця-ти, дав залізничного квитка, попросив занести його вам і, нічого не пояснюючи, утік.

Лариса аж усміхнулася. Це було так притаманне Б. — передати щось комусь через когось.

Зі слухавки тим часом долинуло:

— Ви бажаєте, щоби я підніс його вам зараз, чи ви спуститеся й заберете?

— Будь ласка, занесіть, — Лариса прикинула, що не витратила під час подорожі жодної копійки, за винятком сніданку й таксі, і додала: — І прихопіть, будь ласка, помаранчевого соку, — вона оглянула свій номер: — Залиште все це під дверима, бо я щойно з душу.

— Ти зайнятий?

— Ні, Ларо, я можу говорити. Щось сталося?

— Так, сталося, Марку, — заплакала Лариса у мобільний, — бо я маю комусь виговоритися. Маю поділитися своїм болем,