Уляна Пас - На краю ненависті, Уляна Пас

- Цікаво, про мене ти так само говоритимеш, коли я тобі набридну? - піднімаюся на ліктях і дивлюся йому в очі. 

Усе тепло миттєво зникає, щойно суть моїх слів доходить до нього. Ян хмуриться і, схоже, не знає, що відповісти.  

Мені ж досить цього часу для того, щоб вивільнитися з його обіймів і підвестися на ноги. Слабкість все ще не дає оговтатися швидко, тому доводиться повільно збирати себе докупи.  

- Ми можемо повернутися у місто, поки усі сплять, - Ян також підводиться і зупиняється поряд зі мною. - Тобі потрібні ліки і відпочинок. 

Повертатися з ним? В одній машині? Я ж не ідіотка, щоб погоджуватися на таке.

- Не варто вигадувати собі казна-що, крихітко, - одразу ж додає, помітивши мою розгубленість. - Тобі дійсно потрібно подбати про здоров’я, а я стану твоїм водієм на сьогодні. 

- Добре, - сама не вірю у те, що погодилася. Знову йду проти здорового глузду, але нічого вдіяти не можу. Відштовхнути його не можу. - Я тільки в порядок себе  приведу і поїдемо. 

Ян киває, і я швидко зачиняюся за дверима ванної кімнати. Переводжу подих, а тоді вмиваю обличчя холодною водою. З відображення на мене дивиться розтріпане дівчисько із занадто блідим обличчям і синцями під очима. 

Круто! Тепер Золотов цілу годину буде роздивлятися мій потріпаний вигляд!  

Та шляху назад немає, адже я погодилася їхати з ним. Вдруге тікати точно не буду! Головне - розставити між нами межі і не переступати їх. Ох, якби ж це було так просто.

Провівши у ванній кімнаті деякий час, я все ж таки зібралася і покинула її. У будинку було порожньо, тому, прихопивши свій рюкзак, вийшла на вулицю.    

Сонце лише піднімалося з-за горизонту, а спів птахів доносився десь з лісу. В повітрі пахло ранковою прохолодою і свіжістю. Шкода лише, що зараз я була не в тому стані, щоб насолодитися усім цим.  

- Зібралася? - Ян з’явився поряд через мить. Він встиг змінити світлу футболку на темну, а на голову одягнув капелюх, котрий до божевілля йому пасував.  

- Ти попередив когось про наш від’їзд? - під його прямим поглядом стає ніяково і я, наче підліток, переминаюся з ноги на ногу.  

- Так, Марка. Ключі у нього забрав. 

- А він як у місто повернеться? - розгублено питаю. - І Альбіна...

Згадавши про сестру, всередині знову з’являється неприємний холодок. Вона точно не зрадіє, коли дізнається, що я поїхала додому з Яном.

- Їх Стас привезе. Можеш про це не турбуватися. 

І поки я обдумую нову інформацію, Ян забирає у мене рюкзак і першим прямує до воріт. Я ж наче ідіотка витріщаюся на його широку спину і ніяк не вдається відвести погляд. 

- Можеш трохи поспати. Дорога довга, - заявляє Золотов, коли ми розміщуємося у салоні Хаммера, й той покидає двір і виїздить на дорогу.     

Мовчки киваю і намагаюся розміститися зручніше. Якщо я думала, що просто заплющу очі і засну, то сильно помилялася. Присутність Яна не давала мені дихати нормально, не те що спати. Я постійно косилася на його профіль і руки з довгими пальцями, що так вправно тримали кермо.  

Схоже, у мене знову піднялася температура, якщо присутність Золотова не дає мені спокійно спати.  

- Я хочу пити! - заявила через хвилин двадцять нашого шляху. В горлі дійсно пересохло і неприємна сухість не давала ковтнути слину. Схоже, до загальної слабкості додався ще й біль у горлі.  

- Скоро буде заправка, потерпиш? - Ян кидає у мій бік швидкий погляд. 

- Угум, - бурчу та відвертаюся до вікна.  

Золотов мав рацію і довго мучитися мені не довелося. Залишивши мене в машині саму, він поспішив у магазин за водою. На щастя, через тоновані вікна він не бачив, яким поглядом я його проводжала і зустрічала.  

- Тримай! - повернувшись у салон, Ян одразу передав мені воду. Я ж зробила кілька ковтків, але легше не стало. У горлі все ще дерло, і цей дискомфорт мене дратував. - Краще? 

- Схоже, я все-таки посплю, - буркнула, відчуваючи, як береться сонливість. Але заплющили очі не встигла, тому що Ян різко наблизився і поклав свою холодну долоню мені на лоба. 

Мить - і я просто завмираю у розгубленості. Його обличчя так близько до мого, а очі з відкритим хвилюванням заглядають у мої. 

- Температура знову піднялася, - хмуро заявляє. - Зараз пошукаю щось в аптечці. Я ж пообіцяв, що довезу тебе додому цілою і неушкодженою. 

- Кому пообіцяв? - я, наче зачарована, заглядаю йому в очі і не можу зробити крок назад. Краще думати, що усе це - плід моєї хворої фантазії.  

- Собі, крихітко, - він усміхається, але погляд залишається серйозним.  

- Не боїшся, що захворієш через мене? - сама не розумію, навіщо затягую цю близькість. Просто не хочу, щоб він зникав з мого поля зору. - Я ж можу тебе заразити, Золотов. 

- Якби ж це була єдина моя проблема, крихітко, - рука Яна з мого лоба повільно переміщується на щоку. Мені б відштовхнути його і припинити ці ласки, але я продовжую сидіти, наче вкопана. - Схоже, я уже захворів. І хвороба моя не лікується.